22.01.2017
Скачати в інших форматах:

Олександер Домбровський

Нарис історії українського євангельсько-реформованого руху

ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОГО ЄВАНГЕЛЬСЬКО-РЕФОРМОВАНОГО РУХУ В КАНАДІ

Умови й причини постання Українського Євангельського вза­галі, а зокрема Євангельсько-Реформованого Руху в Канаді й США мають різні види досліджень. А вони такі відмінні від умов, серед яких постав наш Євангельський Рух на Рідних Землях. Найперше не зайво буде пригадати, що тоді, як традиційні Церкви на Рідних Землях втішалися привілеями й особливою опікою від державних чинників, то на американсько-канадському терені в умовах відо­кремлення Церкви від держави всі релігії й віровизнання та цер­ковні організації мають однакові права. Тоді, як на Рідних Землях Євангельський Рух був обмежений в правах взагалі, а зокрема УЄРРух був у певній мірі переслідуваний деякими державно-адмі­ністративними чинниками, то в Канаді й США таке явище було просто недопустиме. І це був один з додатніх чинників, який спри­яв постанню й розвиткові УЄРуху в нових країнах поселення. Прин­цип відокремлення Церкви від держави дуже сприяв тому, що аме­риканське, так само й канадське суспільство було у великій мірі протестантське. У протестантських суспільствах, головно в рефор­мованому євангелизмі (кальвінізмі), загалом сильні тенденції до відокремлення Церкви від держави та стислішого пов’язання Церк­ви з народніми масами. Українські люди на нових місцях поселення попали тут у чималій мірі в протестантське середовище, головно англосаксонського світу. Це стало за другий головний чинник, який сприяв творенню й розвиткові УЄРуху.

На початку іміграційного життя наших поселенців у Канаді давався відчувати брак духовної обслуги, бо тоді зовсім не було греко-католицького духовенства. Ці поселенці були здебільшого віддані на духовну обслугу й залежність від римо-католицького кліру та єпископату, який часто не гордував церковною політикою латинізації, і в дальшій послідовності асиміляції. Це відштовхувало багатьох людей від католицизму та звертало їхні симпатії, а згодом і їхні кроки на шлях протестантизму. До того всього не завжди відповідне життя й погані приклади деяких римо-католицьких, а також і гр.-кат. духовних та їхнє не раз несправедливе й недобре ставлення до незаможних і малоосвічених наших поселенців мало своє згіршуюче значення.

До психологічних чинників, які діяли корисно в напрямі тво­рення й розвитку УЄРРуху в Канаді, належало й те, що, поперше, наші поселенці, свідомі прикрого досвіду зі світовими центрами традиційних Церков, бажали мати свою власну, незалежну від чу­жих чинників, церковну організацію. Таку незалежність вони могли сподіватися знайти тільки в протестантизмі. Подруге, ніхто з ка­надських протестантських кіл не накидав нашим поселенцям своїх поглядів та не просував між ними силою того Руху. Протестантські кола, а найперше чинники Пресвітерської Церкви давали нашим лю­дям, як також і іншим етнічним поселенцям, моральну й матеріяльну допомогу, як це ми довідуємося з історії Незалежної Православ­ної Церкви в Канаді. Та допомога тривала більш-менш навіть після ліквідації цієї Незалежної Церкви. Багато наших поселенців бачили ту виразну різницю між традиційними Церквами та світом еванге­лизму, тим то й починали цікавитися ним, а опісля обізнавалися із Святим Письмом і самі горнулися до евангелизму.

Треба підкреслити й те, що Євангельський Рух між нашими поселенцями в Канаді був саме Українським Рухом у тому розу­мінні, що піонери цього евангелизму були українці, а не чужинці. Вони йшли між своїх земляків і несли їм світло Євангелії. Англо- канадські протестанти старалися давати моральну й матеріяльну допомогу, головно в початках євангелізаційної роботи серед наших поселенців. І ще одне, гідне уваги, а саме, що той Рух вийшов не від якоїсь горстки інтелігентів, а переважно з широких кіл маси на­ших поселенців, з простолюддя, очолюваний назагал нашими людь­ми. Це все в загальному було корисне явище. Люди діяли в напря­мі творення й розвитку УЄРуху взагалі, а зокрема УЄРРуху на північно-американському грунті. Серед наших поселенців, крім мі­сії пресвітеріян, діяли також і баптисти та методисти, а крім того помічалися деякі впливи Англіканської та інших Церков.

Та крім згаданих корисних чинників, які сприяли ростові Руху, були також і від’ємні, що стримували його розвиток. Головним “ка­менем спотикання” на шляху розвитку цього Руху між нашими по­селенцями було сліпе прив’язання до “віри батьків” серед наших людей, а крім того упередження до протестантських течій. Україн­ська людина так призвичаїлася впродовж століть до обрядовости, що навіть атеїсти боронили ті зовнішні форми традиційних Церков у національних інтересах, або просто тому, що зжилися з ними з дитинства. Опинившись на чужині, затуркана новими обставинами українська людина лякалася, щоб не втратити своїх культурно-на­ціональних властивостей. “Віра батьків” зі своєю обрядовістю та церковно-парафіяльною організацією в проводі із священиком мала бути тим основним чинником притримування українських поколінь на іміграції в українстві. Упередження до евангелизму у нашому народі під кінець минулого й на початку нашого століття, основане на крайньому консерватизмі*) та невігластві, а то й убожестві ре­лігійної думки, було страшне. Подруге, безсторонньо кажучи, треба вміти вчутися в спосіб думання нашої людини — дитини україн­ського села, чи малого містечка, вихованої в дусі обрядової систе­ми, і яка відірвалася від головного пня своєї національної спіль­ноти і свого українського оточення. Та людина їхала в ролі зарібкового емігранта далеко за океан між зовсім чуже середовище, обставини та бачила зовсім відмінний спосіб життя. У таких обста­винах наш поселенець старався триматися міцно тієї духовности, з якою приїхав на канадські простори, і боявся, щоб не втопитися в морі чужого середовища. Це був своєрідний інстинкт самозбере­ження в розумінні своєї окремішности, в якій віроісповідний чин­ник був особливо в тому часі невідлучно пов’язаний із рідним по­бутом і звичаями та історичною традицією, творячи нерозривне по­єднання національного поняття. Це було причиною, що він був упереджений до “інших вір”. Тільки деякі з наших імігрантів, більш незалежної вдачі й критичного способу думання, поступово позбу­валися упередження до “нової віри” та змінювали свої релігійні пе­реконання при ближчому контакті з євангельським світом. Розу­міється, тут чимало заважила й антиєвангельська пропаганда ду­ховенства традиційних Церков. Те духовенство поширювало різні, часто фальшиві вістки та висувало закиди, що євангелізаційна пра­ця серед наших людей провадиться за чужі гроші, щоб винародовлювати наших поселенців. Така пропаганда ще більше насто­рожувала українських поселенців проти інакше віруючих і їхніх проповідників.

І нарешті ще один чинник, уже незалежний від людини, що не сприяв цілковитому організаційно-координаційному розвиткові УЄРуху. Це був географічно-демографічний[9]) чинник. Самий факт, що українські євангельські Громади були розкинені по великих просторах Канади, а до того при тодішніх мало ще розвинених за­собах комунікації, спричинював великі труднощі Рухові. Деякі мен­ші церковні Громади й поодинокі члени, більш віддалені від цен­трів їхнього релігійного життя, були здані на власні духовні сили. Тільки час до часу хтось їх відвідував із центру. Там, де невелика Громада не могла утримати власного проповідника, тільки деколи доїздив до неї проповідник з іншої місцевости. Брак постійного зв’язку з центром та послідовної місійної обслуги таких Громад не­корисно відбивався на їхньому релігійному житті. У таких умовах неодна Громада, а вже тим більше поодинокі члени, могли приєд­нуватися з часом до ближчих їм чужих протестантських осередків та в деякій мірі затрачали організаційні, а деколи й духовні зв’язки з українським евангелизмом, але це траплялося досить рідко. До того ж усього той Рух був чисельно заслабий, щоб видати ком­пактні маси українських протестантів по різних місцях Канади. Євангелизм серед наших людей був тоді порівняльно новим яви­щем, яке потребувало більше часу, щоб могло масово закорінитися в світогляді й душі української людини не тільки на Рідних Землях, але навіть і на іміграції — в країнах протестантизму.

І нарешті самі внутрішні умови Руху не завжди сприяли його ростові. Справді індивідуальні переходи наших людей до протес­тантизму траплялися вже на порозі 20-го століття, то більш масо­вий характер того Руху розпочався щойно в останній стадії існу­вання Незалежної Православної Церкви в Канаді (дехто називає її Бодруґівською Церквою), якої поодинокі Громади й дрібніші групи виявляли своє бажання під кінець існування тієї Церкви на оста­точний перехід до протестантизму. У процесі переходової стадії від Незалежної Православної Церкви до протестантизму пресвітерського віровизнання серед членства тієї Церкви зарисувалося виразно роздвоєння в церковно-світоглядовому розумінні. Сам Бод­руґ і його однодумці стояли на позиціях збереження деяких обрядово-літургічних звичаїв, які до того могли відповідати психіці і культурним традиціям нашого народу. Друга група відкидала та­ку думку.

І.  Бодруґ брав активну участь в євангельському житті й після провалу Незалежної Православної Церкви, але не покинув своєї системи поглядів. На підставі його Споминів можна більш як до­думуватися, що його національні почування диктували йому роз­в’язку справи — саме переходу наших людей до реформованого протестантизму. Він теоретично тримався своєї концепції — своє­рідного обрядового дуалізму, мотивуючи своє становище — так­тичним підходом до здійснення умасовлення Євангельського Руху на українському ґрунті.

УНПЦеркву в Канаді можна у великій мірі вважати за предте­чу Українського Реформованого Євангелизму на американсько-ка­надському ґрунті. Початок і частковий розвиток цієї Церкви в її початкових фазах, на яких історія цієї Церкви закінчилася, були пов’язані щонайменше посередньо з канадським пресвітеріянством, яке допомагало морально й матеріяльно згаданій Церкві та вихо­вувало молодих людей з рядів цього Руху в системі свого шкіль­ництва на релігійних і суспільних працівників канадського україн­ства. Той Рух УНПЦеркви був під такою морально-матеріяльною опікою і впливом канадського пресвітеріянства, що коли наступив упадок тієї Церкви, то більш релігійно свідомий і діяльний елемент

з-посеред духовенства найперше, а згодом і з членства перейшов до пресвітеріян. Хоча УНПЦерква не змогла встоятися, але вона стала немов тим першим духовним посівом євангельських поглядів, а найперше виказала досить послідовно силу духовного опору про­ти впливів російського Синоду, Ватикану й нарешті Царгороду, які уважали, ідо вони фактично мали патент на провід у релігійному житті традиційних Церков Сходу й Заходу.

Так, отже, реформований евангелизм (кальвінізм) став голов­ною догматичною основою УЄРРуху на північно-американському ґрунті. Поруч із ним поширився тут поміж українцями також і баптизм, який у догматичному розумінні найближчий до реформо­ваного евангелизму, і різниться від нього головно в справі хрищен­ня дорослих через занурення у воду у свідомому віці. Серед наших поселенців працювали й інші віроісповідання, але пресвітеріянство було найбільше популярне.

Тут треба ще пригадати, що реформований евангелизм у про­тилежність не тільки до традиційних Церков, але й до лютеранства та англіканства, більш пов’язаний з масами своїх вірних, бо спира­ється на них своєю організаційною системою. Це відповідає україн­ській людині, яка силою своїх історичних обставин була назагал усе відчужена від панівних кіл окупанта. Для тієї ж української лю­дини ближчою була та церковна організація, яка трималася ближче народніх мас, а в першу чергу широких кругів своїх вірних.

Тут у США та в Канаді українські поселенці були зарібковою іміграцією. На початках без знання англійської мови, в обставинах упривілейованого на практиці англосаксонського елементу, вони творили власні гетта церковно-громадського життя та, ізольовані духово від канадського суспільства, не могли належно входити в політичне життя новоприбраної батьківщини. Тоді, як їхня відчу­женість від урядових чинників на рідних землях була зумовлена окупаційними обставинами, бо українці під Австрією відчували гніт польської адміністрації, а під Росією гніт москалів і вірних імперії малоросів, то на нових місцях поселення вона випливала з твердих умов іміґраційного життя при незнанні мови та більшого чи меншо­го приниження від уроджених канадців і американців, але назагал наші поселенці дуже скоро тут оцінили вищість демократичної си­стеми правління і почали включатися в політичне життя країн Пів­нічної Америки, і вони на цьому вийшли дуже добре.

Початки історії УЄРуху на північно-американському конти­ненті можна розглядати з двох поглядів, тобто з індивідуальних переходів до протестантизму, та більш пляново й масово організо­ваної місійної роботи серед наших поселенців, яка започаткувала наш Євангельський Рух у трохи ширшому мірилі. Перший погляд диктується більше теоретичними міркуваннями. Хоча ті на почат­ках рідкі прояви євангельського пробудження серед наших нечислених одиниць і важливі для перших сторінок УЄРуху, проте з практичного погляду вони були тільки тими метеорами, які тут і там спалахували на небосхилі нашого релігійного життя та наза­гал пропадали серед чужого оточення. Тільки дехто з тих одиниць, більш національно свідомий, зберіг себе від винародовлення та згодом приєднався до організованого УЄРуху разом із його ростом і запусканням щораз то глибше коріння в іміграційну спільноту. Зате суттєвіше явище для початків історії УЄРуху — то більш систематична й масова організована місійна робота серед наших поселенців, у висліді якої почали поставати перші українські єван­гельські Громади та творитися релігійні й культурні осередки на­шого євангельського життя, які з часом виявили себе й на відтинку громадської діяльности. Разом із процесом зростання українського евангелизму почав поволі наростати освічений і культурний провід того самого Руху, свідомий своїх найперше релігійних, а також і національно- громадських, та навіть до певної міри й політичних завдань, хоч це вже була особиста справа поодиноких українських протестантів.

У своїй статті п. н. “В справі двадцятьп’ять-літнього ювілею”, поміщеній на сторінках “Канадійського Ранку” (21 грудня 1928 p., стор. 4-5), проп. Теодор Галенда відкриває трохи змісту тієї нашої найстаршої, євангельської доби Руху. Як мало відомий той період не тільки членам, а навіть і першим піонерам-проповідникам того Руху, видно зі слів саме одного з тих піонерів — Т. Галенди: “Я признаюся, що я й сам не знав про докладні початки Євангель­ського Руху, хотяй я один з перших, що тим Рухом були захоплені і до діла Господнього поставлені” (там само).

Автор вищезгаданої статті пише: “Ми, три брати Галенди — Петро, Дмитро й Теодор та Василь Рьопка стали членами пресві­терської місії в Пітсбургу, Па., 1900 р. Десь у 1901 р. я вже брався до перекладу деяких пісень, які пробували співати по-українському, і які згодом уживано в українських євангельських Богослужениях.

У травні 1902 р. ми всі три Галенди взялися за місійну працю й почали поширювати її як в Америці, так також і до рідного краю посилали євангельську літературу до своїх знайомих. 1906 р. вже деякі духовно відроджені брати поверталися назад до своїх родин у рідний край, і так само допомагали там промощувати дорогу для євангельської роботи.

Початки були справді дуже тяжкі, бо наш нарід у тих часах мав таке знання про євангельську віру, як мають теперішні ескі­моси про українську національну справу”.

Свою статтю закінчує Т. Галенда такою новиною: “Місійне Пресвітерське Товариство в США пошанувало мене 1927 р. й на пам’ятку моєї безперервної двадцятьп’ять-літньої місійної праці вручило мені посвідку мойого двадцятьп’ятьлітнього ювілею, де ви­словлюється мені таке признання: “Цим посвідчуємо, що паст. Т. Галенда працював у Відділі Національної Місії 25 років і цим його удостоюється Почесного Членства Відділу Національної Місії Пре­світерської Церкви США. 27 травня 1927 р.”

Так само прислали мені золоту відзнаку зі словами: “Щасливі народи, що зовуть Господа Богом своїм”. (Пс. 33:12).

Наступного року (1929) буде тридцять літ нашого духовного відродження, або двадцять і сьомий рік нашої місійної роботи”.

Прізвище — Галенда знане в історії УЄРуху на північно­американському континенті.

Не зайво буде зазначити мимохідь, що при порушуванні тих, чи інших проблем з історії УЄРуху, як у Канаді, так і в США, іноді важко, а то й майже зовсім неможливо розмежовувати діяльність того Руху в територіяльному окресленні, бо ті самі особи працюва­ли не раз на одному й другому терені, а місійна діяльність серед наших поселенців була часто організована й узгоджувана спільними силами діячів Руху як Канади, так і США. А в 1922-му році засно­вано Українське Євангельське Об’єднання в Північній Америці (УЄО). Воно старалося організаційно охопити цілий Рух Північної Америки. Для ясности хочемо зазначити, що під висловом “УЄРух на американсько-канадському терені” ми в даному випадку розу­міємо реформований євангелизм серед наших поселенців на цьому терені, бо ця праця присвячена історії УЄРРуху, а інші євангель­ські течії згадується тут тільки принагідно.

Тоді, як НПЦерква в Канаді доходила вже до свого кінця, почали формуватися перші українські виразно євангельські осеред­ки й Громади. Надходила немов зміна варти в світоглядовому та догматичному розумінні. 20-го серпня 1911 р. відбулося врочисте відкриття Першої Української Пресвітерської Церкви в Едмонтоні, про що маємо звідомлення в часописі “Ранок” (23 серпня 1911 p., стор. 1). Богослужения почалося 'В годині 10 ранку й тривало до 1 год. по пол., а участь у ньому взяли чотири пастирі. Місцевий пастир М. Залізняк відкрив Богослужения короткою молитвою, а тоді хор під диригуванням Семена Ґури відспівав гимн. Далі читано відповідні тексти з Писання як Старого, так і Нового Заповіту, мо­литву мав пастир І. Бодруг, а потім була проповідь пастиря Т. Бая, знову відспівав хор пісні й молитви, та відбулися короткі проповіді д-ра Маквіна, М. Залізняка й І. Бодруга. У звідомленні говориться, що “Церков ся важна з того, що се є перша українська громада, яка відбуває свої Богослужения за звичаєм перших християн і це­ремоній майже ніяких не має”.

Як бачимо з цитованого звідомлення про відкриття першої Української Пресвітерської Церкви в Едмонтоні, то в цьому Богослуженні брав участь також і паст. 1. Бодруґ, головний піонер Руху НПЦеркви. Цей факт ще більше скріплює погляди про пов’язаність цієї Церкви, а найперше її піонерів і провідних діячів з канадськими пресвітеріянами. Пресвітеріянство ставало вже таким популярним серед наших поселенців, що число українських пресвітеріян ставало щораз більше. У згаданому вище повідомленні пишеться далі: “До сеї парохії належать найкращі русини в Едмонтоні, так характе­ром, як і знанням і добутком. Вони взяли собі за задачу світити меншим своїм братам християнським приміром так, що найбагатший із них найбільше доложив гроша й праці на будовання нової хорошої церкви, прочі-же пропорціонально по можности причини­лися до понесення коштів будови в сумі 4.500 дол. Замітне й те, що едмонтонська наша інтелігенція іде до церкви й сердечно бере участь в Богослуженні та старається про розвій духовного това­риства”.

Це звідомлення показує, як наші поселенці зацікавилися еван­гелизмом пресвітеріянського віровизнання та як були ревні щодо церковних потреб.

Якщо наші міркування про внутрішні конфлікти НПЦеркви близькі до правди, то немає сумніву, що в останніх роках існу­вання цієї Церкви таки справді існували в її середині два головні напрями: поміркований і радикальний. Представники першого, що їх очолював І. Бодруґ, плянували євангелізувати НПЦеркву по­ступово, а представники другого — бажали запроваджувати відра­зу докорінні зміни обрядово-літургічного характеру. Відриваючись думкою від ідеї реабілітації[10]) Бодруґа щодо його євангельської правовірности, не зайво буде сказати, на підставі Бодруґових Спо­минів і деяких його писань, що він був явним протестантом. А задум поступово наблизити НПЦеркву до евангелизму через світоглядово-догматичну еволюцію треба вважати за виключно так­тичний хід. Він не хотів знеохотити духовно непідготованих наших людей радикальними змінами в Церкві, які ще бодай частково тяг­нулися до старого церковного порядку “віри батьків”, що нею заслонювалися визнавці віроісповідної-церковної минувшини. Як І. Бодруґ ставився до обрядовости, бачимо з його таки власних слів у статті п. н. “Бесіда свящ. Ів. Бодруга на Соборі представників усієї Пресвітерської Церкви в Канаді в Оттаві дня 8-го червня с. р.” в “Ранку” (14 червня 1911 p., стор. 3). У поданій у скороченні промові І. Бодруґа, між іншим, говориться:

“Ми маємо фелони (священичі ризи)! (“Ми” — тобто духо­венство НПЦеркви — О. Д.) — правда, але в такі фелони вбира­лися вавилонські жерці ще за 2000 літ перед Христом. Ми кадимо! Правда, бо кадили перед нами попід ніс старому дерев’яному бого­ві Ваалові у Вавилоні, Асирії і Палестині, і хіба ж католики купили патент у тих старовинних поган на виріб тих речей, які зовуть католицькими? Ми не заздримо їм! — Ми бажаємо чим скорше по­дерти стару одіж, бо написано є: “Священики Твої облекуться в ризу правди”, а не конче в шовковий фелон. А щодо свяченої води й кропила, то наш славний поет Тарас говорить до свого народу, що “з кадильниць будем люльки курити”, а “кропилом будем, брате, нову хату вимітати!” Ся справа, це просто церемонія в нас, •— ми не віримо, щоб вода по свяченню була іншою водою...”

Такі досадно висказані слова на адресу деяких виявів церков­ного церемоніялу свідчать виразно про критичне наставления І. Бодруга до обрядовости.

*

Тут буде дуже доречно подати характеристику паст. М. Заліз­няка про паст. І. Бодруґа, в якій він пише:

“Заслуги цієї благородної людини, хоч якби я хотів високо йо­го піднести, то все це буде дуже мало в моїй оцінці, бо він заслу­жив багато більше, як я можу сказати. Він народився на доброго проповідника і стояв багато вище від тих, що його оточували. Він був надзвичайно доброго серця й своєю натурою естет. Він любив усе те, що добре й гарне на світі, і нікому свідомо не робив зла. Багато було таких, що були близько допущені до нього, але вони замість віддати йому заслужену честь, зневажали його. Мабуть це тому, що “Громи завжди б’ють у найвищу річ”.

Він багато переніс зневаги від різних осіб тільки тому, що протоптував нову стежку до нового релігійного життя, згідного з Євангелією. А ми знаємо, що новою, не протоптаною стежкою, завжди тяжко йти. Він був більшою людиною, як його оцінювали навіть близькі до нього люди, але ми за життя таких людей не вміємо шанувати, а робимо це аж по їхній смерті”. (М. Залізняк: “Записки про Укр. Єв. Рух у Канаді”, стор. 131-134 в Архіві УЄО).

Конче треба також згадати й те, що про І. Бодруга сказав другий піонер УЄРуху — проп. Ілля М. Ґлова. Він писав:

“У місяці червні 1913 р. під час Конгресу Пресвітерської Церк­ви, що відбувається раз на 40 років, а тоді відбувався в Торонті, тринадцять нас, українських євангельських проповідників, були офіційно й урочисто прийняті до Пресвітерської Церкви Канади. Тут І. Бодруґ не став з нами у ряд. Чи вважав він, що ми не були ще як слід приготовані до Вестмінстерського Віровизнання, і вза­галі до протестантизму, чи вважав це, як залежність від пресвітеріян-чужинців? Він своєї “причини” не вияснив нікому, пішов на той світ разом з нею.

Навіть після цього паст. І. Бодруґ був кілька разів в Америці, і допомагав організувати Церкви, та навіть служив декотрим гро­мадам. Він ще багато допомагав у літературі, у видаванні нових співаників — “Книга Хвали” тощо. Книжка “Путь Паломника” — це його переклад.

Паст. І. Бодруґ дожив свого віку, як належиться чоловікові проводиреві. На компроміс не пішов ні колективно, маючи за собою організацію, ні особисто, хоч час від часу у нього були дуже прик­рі обставини. Він своє завдання добре виконав, як свій обов’язок, цебто привів нашу релігійну завірюху до реформи; значить, части­ну роботи, яку йому Господь довірив, виконав, а решту передав молодшим проповідникам Євангелії. Може ще не сьогодні і не для “слави цього світа”, але нам треба визнати, що паст. І. Бодруг був наш діяч-реформатор між українцями в Канаді. А крім цього він довів, що був правдивий християнин-євангелик, і свою роботу ви­конав, як міг, найкраще.

Для нас, що знали І. Бодруга особисто, які працювали з ним, що боролись із злом, і раділи добром, що зносили і “болото” і по­году за Євангелію Христову, щоб вийти із старої ритуальної забо­бонної темноти, та одягнутись новим Адамом, Ісусом Христом, і стати правдивими християнами, праця його була дуже корисна. Та ми свято віримо, що така була воля Божа від початку до кінця, від єпископа Серафима до сьогодні; воля Божа, яка дуже часто діє речами, що в людей “дурощі”, а в Бога то мудрість”. (“K. P.”, ч. 762 з 1952 p., стор. 3-5).

Передніше було згадано про проп. М. Залізняка й диригента С. Ґуру. Тут подаємо їхні життєписні дані:

Проп. Авраам Максим Залізняк прожив 84 роки і помер 17-го листопада 1965 р. в Едмонтоні. Дати його народження не маємо. Народився на Великій Україні. Скінчивши гімназію, він учився в Київському Університеті, брав участь у російській революції 1905-го року і, бувши переслідований владою, мусів утікати за кор­дон. 1906-го року опинився в Америці. Тут якийсь час працював фізично, а пізніше записався до Купер Юніон Колегії в Нью-Йорку на Богословіє. 1910-го року Едмонтонська Пресвітерія покликала його на пастора служити українцям. У 1912 р. Церква перенесла його до Вегревилу, де він учив нашу молодь в Українській Бурсі п. н. Інститут ім. Т. Шевченка української мови і біблійної історії, а також час від часу виїздив на колонії проповідувати українцям Слово Боже. Багато молодих людей під впливом проп. А. Залізняка покінчили високі школи і стали провідними громадянами не тільки між українцями, а й поміж іншими народностями Канади. 1924-го року Альбертійський Департамен Здоров’я прийняв його до праці в медичному відділі, де він працював до 1950-го року. Він подоро­жував по школах Альберти, щепив дітям ін’єкції проти віспи й ін­ших заразливих хвороб, і давав поради, читав лекції про зберігання здоров’я та виголошував доповіді на різні теми. Також допомагав він у церковній праці, де його до цього запрошували. Він оправдує свій перехід на державну працю матеріяльною ситуацією. (“Є. P.”,

ч. 941 з 1961 p., стор. 14 і ч. 993 з 1966 p., стор. 18).

На жаль, ми не маємо також дати народження й смерти дири­гента Семена Ґури, але нам відомо, що він походив із с. Щуровиці біля Лішнева в Галичині. На батьківщині був дяком, а прибув­ши до Едмонтону, прилучився до Укр. Пресв. Церкви, де був дири­гентом, а в головному заробляв на своє життя столярською пра­цею. Десь 1914-го року він переїхав з родиною до Ошави, Онт., де також допомагав диригентурою в Укр. Пресв. Церкві. Згодом пе­реїхав до Ньюарку, Н. Дж., де допомагав у праці Укр. Прссв. Церк­ви в цьому місті. Там він мав нагоду бути в близькому контакті із славетним композитором і диригентом О. Кошицем, біля якого він особливо удосконалив свій талант. На старість вернувся до Ошави, де була похована його дружина. Він не відмовляв своїх послуг і українським національним організаціям. (З рукопису некролога, що написав паст. П. Крат. З архіву УЄО).

*

Як швидко почав ширитися Пресвітерський Рух між наши­ми поселенцями в добі, коли НПЦерква хилилася до упадку, пока­зують щораз то нові осередки його релігійного життя. І так у “Ран­ку” (29 травня 1912 p., стор. 1) маємо оголошення про перше Бо­гослужения, яке мало відбутися “у ново побудованій Русько-Пресвітерській Церкві св. Николая в Комарно, Манітоба, в неділю, 9-го червня”.