22.01.2017
Скачати в інших форматах:

Олександер Домбровський

Нарис історії українського євангельсько-реформованого руху

УКРАЇНСЬКИЙ ЄВАНГЕЛЬСЬКО-РЕФОРМОВАНИЙ РУХ У США

Історія Українського Євангельсько-Реформованого Руху в Північній Америці має два головні розділи: канадський і амери­канський. Поодинокі фази розвитку того Руху, пов’язаного з УЄОб’єднанням, як на канадському, так і американському терені, так органічно пов’язані між собою, що іноді майже неможливо розмежувати історію цього Руху в Канаді від його історії в США. У попередньому розділі, що його ми присвятили історії УЄРРуху в Канаді, представлено цей Рух у всіх його важливіших проявах як на віровизнанево-церковному, так і культурному, і нарешті громадському відтинку. До того ж це подано в мірилі назагал ці­лого північно-американського континенту, крім льокальних цер­ковних Громад на терені США, про які буде мова в цьому роз­ділі. Історію Руху ми почали від Канади тому, що тут головно зродився так званий популярно Бодругівський Рух — предтеча УЄРРуху, який почав ставити свої перші кроки організованим по­рядком на канадському грунті. Щоб обминути повторювань, нам залишається властиво в цьому розділі обговорити окремі льокальні церковні Громади та їхній релігійно-культурний і громадський вклад у цілість Руху.

Коли УЄРРух та дрібніші осередки на канадському терені бу­ли досить широко розгалужені в Альберті, Саскачевані, Манітобі й Онтаріо (в провінції Квебек була Громада тільки в Монтреалі), то на терені США було тих церковних Громад менше, але це були назагал більші середовища, де зосереджувалося членство Руху. Це були, як на той час, добре зорганізовані Громади, а деякі з них особливо діяльні. У загальному УЄРРух на американському терені не був такий роздріблений на іноді невеличкі осередки, як в Кана­ді, тільки розвивався у кількох більших есередках, найбільш в Східніх Штатах.

Такий стан географічного розміщення Руху на північно-американському континенті відповідав умовам поступового емігра­ційного процесу українських поселенців. Прибуваючи до Канади, вони осідали здебільшого на віддалених від більших осель фармах (“гомстедах”), де й творилися українські євангельсько-реформовані провінційні осередки, а разом із ними й церковні Громади по більших містах (Вінніпег, Торонто, Монтреаль) у наслідок на­пливу українського елементу до міст. Трохи інакше було на аме­риканському терені. Виходячи з кораблів у Нью-Йорку, наші посе­ленці здебільшого так і залишалися на східньому побережжі

США, бо тут зосереджувалося життя американської України і пра­цю знайти було легше. Тому й тут серед більш зосередженого українського елементу почав зроджуватися й діяти УЄРРух серед трохи інших умов, як у Канаді.

Євангелізаційну акцію серед слов’янських поселенців у США, а в тому й серед українців, започатковано в околицях Пітсбургу, Па., за почином і підтримкою Пресвітерської Церкви. Уже 1900 ро­ку на весняному засіданні Пітсбургської Пресвітерії порушено справу місійної діяльности серед слов’янських поселенців та ви­рішено запросити проповідника, який міг би почати таку працю серед слов’ян. Для того покликано до життя місійний комітет, що його очолив пастор МкЮвен, який мав узятися до цього діла. На місіонера, який мав працювати серед слов’ян, а в тому й серед українців, покликано чеського пастора Д-ра Лосу. На самих по­чатках Д-р Лоса мав поважні труднощі, бо прив’язані до тради­ційної Церкви й обряду люди не виявляли зацікавлення у напрямі євангельської науки, але згодом почали виявлятися перші успіхи тієї діяльности. До перших наших поселенців у США, які заціка­вилися евангелизмом, належали три брати Галенди — Петро, Дмитро й наймолодший Теодор та Василь Рьопка, в якого мешка­ли тоді всі три брати Галенди. Звісно, то були поки нечисленні одиниці, які зацікавилися євангельським християнством, а до початків організованого Українського Пресвітерського Руху при­йшло трохи згодом. Якраз історії початків Руху між слов’янськими поселенцями, а в тому й українцями, 'присвячують трохи уваги ко­роткі спомини — “Перші Початки Євангельського Руху між укра­їнцями в США”, що їх написав паст. Теодор Галенда, і перебува­ють вони в машинописі.

На американському терені місійна і культурно-громадська діяльність Руху проходила загально в кращих економічних мож­ливостях, ніж на далеких і широких канадських просторах в умо­вах фармерського життя. Бо наш емігрант, міський робітник у Нью-Йорку, чи в його околиці, стояв фінансово краще від пересіч­ного нашого поселенця на канадській фармі, яка потребувала ве­ликого вкладу не тільки праці, але й грошей, щоб купити рільничі машини й господарське знаряддя, та яка не раз ледве себе оплачу­вала. А наш робітник у Нью-Йорку, чи якомусь іншому американ­ському місті мав завжди свіжий гріш, якщо була постійна праця. За кращих економічних умов можна було легше утримати постій­ного проповідника, який старався про свою церковну Громаду та дбав про її духовний і чисельний зріст, хоч і тут треба було пере­важно числити на допомогу Пресвітерської Церкви. Крім того тут можна було легше набути кращий церковний будинок із церков­ним устаткуванням, та крім релігійної праці взятися до культур­ної та громадської діяльности, а це було важче робити канадсько­му фармерові на віддалених десятками, а то й більше милями від головніших центрів фармах. В умовах більш зосередженого на відносно не дуже великому просторі українського євангельсько- реформованого життя по не дуже далеко віддалених один від од­ного осередках в Америці, була краща можливість організуватися й успішніше діяти. Коли говоримо про умови народжування й роз­витку УЄРРуху в Канаді й США, то не можна поминути мовчан­кою культурного й національно-громадського чинника. Українські евангелики взагалі, а в тому УЄРРух у Канаді зроджувався на перших початках свого існування в умовах піонерського життя наших поселенців, — серед пустирів степової рівнини, у примітив­них умовах побуту, комунікації та громадських взаємин. На терені Східнього Побережжя США той самий Рух творився в умовах зов­сім іншої цивілізації, і поселенці не мали до переборення стільки негативно діючих чинників.

Загально національно-громадські умови, серед яких постав і зростав Рух у США, також були пригожі. Під самий кінець 19-го і на початку 20-го століття на терені штатів: Нью-Йорк і Нью Джерзі почало поступово організуватися українське національно- культурне, а згодом і громадсько-політичне життя. Постав Україн­ський Народний Союз та почав виходити часопис “Свобода”, дов­кола яких гуртувався національно свідомий елемент тодішньої на­шої еміграції в США. Діячі УЄРРуху не обмежувалися тільки па­сивним сприйманням початкових досягнень американської України на перших кроках її розвитку. Вони включалися в те життя та в міру своїх спроможностей старалися співпрацювати в ньому.

Не зайво буде подати кілька прикладів такої співпраці поселенців-євангеликів саме того часу — початків організованого Руху. У дописі п. з. “Звіт з Нью-Йоркського Віча” (“Союз”, 23 листопада 1911 p., стор. 6), де говориться про велике народне віче в Нью- Йорку, що відбулося 12 листопада 1911 р. при здвизі понад однієї тисячі учасників, згадано двох діячів УЄРРуху, як активних учас­ників віча — д. JI. Бучака, заступника голови віча та д. В. Кузіва, як одного з головних промовців. Подаємо короткий уступ зі “Зві­ту” про виступ д. В. Кузіва: “Дальшим промовцем у просвітньо- народній справі був д. В. Кузів, який в довшій знаменній промові вияснив занепад національного самопізнання між українською діт­ворою та молоддю в Америці, і вказав на потребу просвітніх чита­лень та незалежних шкіл для дітей і молоді в Америці. По його промові ухвалено таку резолюцію: “Українське Народне Віче в Нью-Йорку, знаючи вагу просвіти, закликає українців, що посе­лилися в Америці, закладати просвітні читальні для народу й на­родні незалежні школи із кваліфікованими учителями для молоді й дітей”.

29 вересня 1912 р. відбулося в Мекіспорті, Па., віче в честь сороклітньої діяльности Івана Франка. Віче відкрив Іван Славута, і на його пропозицію вибрано на голову віча д. 3. Бичинського — відповідального редактора євангельсько-пресвітерського тижневи­ка — “Союз”. 3. Бичинський змалював у своїй доповіді картину життя І. Франка та його провідні ідеї (“Союз”, 3 жовтня 1912 p., стор. 1). Той самий 3. Бичинський виголосив доповідь про життя й діяльність І. Франка на концерті з нагоди сороклітнього ювілею великого поета, сполученим із вічем, що відбулося 29 грудня 1912 р. заходами читальні “Просвіта” ім. М. Шашкевича в Пітсбурґу. Не зайво буде подати, що крім чоловічого квартету, який відспівав Лисенка “Ой у полі жито”, та деяких деклямацій, виступав на зга­даному концерті чоловічий хор під управою Р. Качмарського з такими нелегкими композиціями, як “Зазвенімо” — Воробкевича, “Закувала та сива зазуля” — Ніщинського та “Гуляли” — Нижаківського. З повищого бачимо, що культурне життя американської України за тих часів плило вже ширшим руслом (“Союз”, 19 груд­ня 1912 р., стор. 1, де є й програма цього концерту-віча). Під час цієї імпрези збирано пожертви на ювілейний фонд І. Франка.

В ім’я історичної правди нам доводиться ще раз підкреслити унікальність УЄРРуху на тлі історії загального Євангельського Ру­ху в Україні в тому саме розумінні, що його провідні діячі й актив­ніші члени включилися у національно-культурне життя ще перед Першою Світовою Війною — в початкових стадіях розвитку життя американсько-канадської України, коли іншим євангельсько-віровизнаневим рухам між українцями ще навіть на гадку не спадало виразно вступати на свій власний національний шлях, а всяка ак­тивніша участь в українській громадсько-культурній праці вважа­лася в них за “політику” і в дальшій послідовності — гріхом.

Участь діячів УЄРРуху в згаданій ділянці тим більше за­слуговує на увагу, що за тих часів часто провадилася неперебір­лива кампанія наших греко-католицьких кіл проти цього Руху та його діячів. Чимала частина нашого національно-культурного жит­тя перебувала тоді під контролен) цих клерикальних кіл. На пер­ший погляд могло б видаватися, що не було можливостей у таких обставинах для українських протестантів співпрацювати в опано­ваному клерикалами громадсько-культурному житті, але вони все ж таки в міру тодішніх обставин і своїх спроможностей вклю­чалися в ту діяльність і залишали свої помітні сліди на сторінках історії життя американсько-канадської України.

Правда, тодішні українські протестанти також часто відгри­залися з’їдливо на провокаційні напади наших клерикальних кіл чи то в пресі, чи на громадських зборах. Вони громили надужиття греко-католицького кліру та його церковну політику, але при тому всьому не відсувалися від народньої праці. Зрештою деякі виступи і неправдиві очорнювання з католицької сторони були такі безвід­повідальні, що іноді не легко було не дати себе спровокувати.

Ми порушили тільки малий рубець недружніх стосунків у віроісповідній ділянці між нашими поселенцями в США — членами традиційної Церкви, і з другої сторони УЄРРуху, щоб показати щонайменше мініятурну картину тих нездорових стосунків серед нашої інтелігенції на американському грунті. Згодом ті взаємини трохи відшліфувалися й позбулися первісної гостроти, а головно в ім’я національної єдности під тиском важких історичних ударів, які падали на українство в кількох останніх десятиліттях нашого століття. Отже, в таких умовах національно-віровизнаневого жит­тя заокеанської України доводилося співпрацювати на народній ниві українським реформованим евангеликам.

Початки УЄРРуху в США органічно пов’язані з тодішніми церковно-соціяльними обставинами та моральною атмосферою серед цієї еміграції, які панували на загальному терені під кінець 19-го і на самому початку 20-го століття. То був час неунормованих, як слід, ні світськими, ні церковними чинниками взаємин у житті затурканих і запрацьованих на різних варстатах важкої праці, чи на фармах, без знання мови й порядків у тій країні — на­ших поселенців. У таких обставинах, головно на перших кроках їхнього поселенчого життя досить часто появлялися різні шарла­тани й ошуканці, чужі, але траплялися між ними й “свої”, які ошу­кували наших людей, вициганювали останній, тяжко запрацьова­ний гріш, виманивши підпис на якомусь документі, позбавляли не одного з наших добродушних, а при тому й наївних людей власної фарми, чи хати. Такі самі неунормовані взаємини панували до певної міри й на церковному відтинку при відсутності не тільки власного, самостійного греко-католицького єпископа, але й при дошкульній недостачі священиків. Українські поселенці-католики були на початках під зверхністю американського римо^католицького єпископату. А коли нарешті з дозволу Риму, приїхав до США гр.-кат. єпископ, то він виконував на самому початку обо­в’язки заступника єпископа, і був залежний від американського єпископату разом з гр.-кат. кліром та вірними. Щойно з часом УКЦерква на терені США вирвалася з-під влади американського єпископату, де засідали різні айриші, італійці і представники ін­ших національностей.

То був час, коли католицький клір мав необмежений автори­тет серед своїх вірних, найперше серед малоосвічених, нижчих верств суспільства, використовуючи іноді той авторитет і стано­вище не тільки в церковній політиці, щоб зміцнити свою владу, але й для особистої вигоди. У таких обставинах священик у своїй па­рафії був не тільки необмеженим авторитетом у справах Церкви, віри й моралі, але й провідником (а іноді й необмеженим волода­рем!) у громадському житті, важливим, чи навіть вирішальним чинником в економічних оправах і в ділянці приватного життя своїх парафіян — словом був “мозок” цілої парафії. Таке самодер­жавство виразного стилю було досить часто реальною дійсністю на тлі тодішнього життя католицьких суспільств, головно роман­ських і деяких слов’янських, а також між ірляндцями.

Туди належали наші гр.-католики, які шукали за океаном кращої долі. Під час перших років розвитку тодішнього емігра­ційного процесу зарібкових поселенців, відмінно від пізнішої по­літичної еміграції, виїздили з Рідних Земель за океан і деякі духов­ні одиниці, наші гр.-кат. священики — одні скорше з ідейних моти­вів, а інші зваживши власну користь у заокеанській країні від все­владного доляра, і майже необмежених можливостей. Приїхавши до США, деякі з них старалися використовувати брак священиків, , вишукували собі кращі парафії, поводилися там всевладно, вима­гаючи великої платні, а коли виникав конфлікт між парафіянами й священиком, покидали одні парафії та йшли на інші, кращі, де поводилися так само, як і перед тим. Це доводило не раз до кон­фліктів між парафіянами й деякими безсумлінними священиками, що бувало кінчалося скаргами до вищої церковної влади, а то й судовими процесами. Несумлінні священики часто вигравали спра­ву, бо вміли її відповідно представити на суді, де позували, як церковні речники справедливости, а позатим вміли підшукати собі доброго адвоката та мали звичайно по своїй стороні вищу церков­ну владу, яка впливала на вислід судових процесів. До таких кон­фліктів долучувалася також справа правного посідання всіх цер­ковних будинків, до яких висувала свої претенсії Католицька Церк­ва через своїх речників — вищу церковну ієрархію. Коли ж якась новозорганізована Громада наших поселенців-католиків бувало придбає собі власний церковний будинок за зібраний, важко за­працьований гріш своїх парафіян, то єпископ ставив вимогу, щоб Громада записала ту будівлю на його ім’я. Він вживав для того різних виявів натиску на парафіян від єпископату, а також місце­вого священства. Це, розуміється, поглиблювало конфлікт і дово­дило іноді до повного розриву між даною Громадою і католицькою ієрархією, а далі, коли конфлікт погіршувався, і Церквою. У та­ких випадках члени не одної Громади наших поселенців-католи­ків переходили до православія, а іноді до евангелизму — поодино­ко, масово, або таки цілою парафією.

За клясичний приклад такого явища може бути історія Пер­шої Української Пресвітерської Церкви в Ньюарку, Н. Дж. То бу­ла спочатку іновоорганізована гр.-кат. парафія. Історію причин пе­реходу членів цієї парафії на протестантизм подано в короткому нарисі під заголовком: “Історія одної руської протестантської Церкви” в українському пресвітерському часописі “Союз” (31 лип­ня 1913 p., стор. 2-3; 7 серпня 1913 p., стор. 2-3; 14 серпня 1913 p., стор. 2-3; 21 серпня 1913 p., стор. 2-3; 28 серпня 1913 p., стор.

3). Користуючись тим джерелом, про достовірність якого прав­доподібно немає ніяких причин сумніватися, ми постараємось по­дати тільки найважливіші факти. Для порядку викладу належить відзначити, що та стаття не має авторського підпису, а вступ до неї написала редакція “Союзу”.

Року 1905 організовано в Ньюарку, Н. Дж., Українську Като­лицьку Церкву під проводом свящ. Н. Струтинського. її заінкорпоровано щойно 1906 року згідно з правом церковних організа­цій неприбуткового характеру під назвою “Греко-Католицька Цер­ква св. Івана Христителя в Ньюарку, Н. Дж.” Не маючи власної церкви, Громада винаймала спершу приміщення для церковних від­прав, а замість постійного священика доїздив до неї два рази на місяць свящ. Н. Струтинський, який отримував від Громади 30 до­лярів за неділю та брав прибутки за треби. Плянуючи побудувати власну церкву, парафіяни почали складати щедро окремі пожерт­ви на це на руки свящ. Струтинського, який збирав гроші, але не провадив ніяких рахунків. Коли після року люди почали питати свящ. Струтинського, скільки вже зібрано, він на велике здивуван­ня заявив їм, що з тих назбираних грошей не залишилося нічого, бо все розійшлося на парафіяльні видатки. Звісно, це був викрут, бо парафіяльні витрати були відносно невеликі, а зібрано грошей на будову церкви багато більше. Крутійство й факт нечесного присвоєнння громадських грошей були очевидні. Коли парафіяни почали відверто обурюватися та закидати свящ. Струтинському нечесне присвоєння громадських грошей, він “образився” і поки­нув Ньюаркську Громаду. На його місце прийшов згодом правдо­подібно насланий ним самим свящ. Стахів, але й він не загрів довго місця в тій Громаді. Його пояснення одного тільки “Отченашу” під час проповідей довгими місяцями так надокучили парафіянам, що вони почали нарікати на нього, і йому не залишилося нічого ін­шого, як тільки покинути Громаду. Йому на зміну прийшов свящ. Н. Улицький, але й він порізнився з Громадою, бо вимагав за свої священичі функції винагороду наперед, а на це Громада не пого­дилася. Парафіяни Ньюарку не могли також погодитися з свящ. А. Камінським, який заявив, що він належить до якоїсь там священичої унії (чи така колинебудь існувала?!), а згідно з її приписами священик не сміє брати менше платні, як 110 долярів місячно.

І знову Гро