22.01.2017
Скачати в інших форматах:

Олександер Домбровський

Нарис історії українського євангельсько-реформованого руху

КРИТИЧНІ ДУМКИ СВІТОЧІВ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ ПРО ХИБИ ТА РЕЛІГІЙНИЙ ФОРМАЛІЗМ У ХРИСТИЯНСЬКОМУ СВІТІ, А РАЗОМ З ТИМ — ВИСЛОВИ СИМПАТІЙ ДО СВІТУ ЄВАНГЕЛЬСЬКИХ ІДЕЙ

Критичні думки про хиби, а зокрема — релігійний формалізм традиційних Церков християнства, виходить далеко поза межі протестантського світу, тобто протестантських богословів, мисли­телів і публіцистів, а також ширших кіл, як кліру, так і вірних. Тими критичними думками переповнена література, наукові та по­пулярні праці, публіцистика і навіть народна словесність тих су­спільств і народів, що належать до Православної чи Католицької Церков. Наша література, наукові та популярні праці й публіцисти­ка також не вільні від тих критичних думок. Ті думки доводять, що самі члени вищезгаданих Церков, які народились і виховувались у тій релігійно-віроісповідній системі, доходили іноді до дуже кри­тичних поглядів, і то не тільки в питанні зовнішньо-релігійної фор­ми богослужби, тобто релігійного церемоніялу та етично-мораль­них вартостей широкого загалу православної й католицької віроісповідної системи, а навіть поодиноких догматичних засад чи пра­вил. Автори тих критичних поглядів критикували свої власні Церк­ви, церковних керівників і навіть науку й систему релігійно-церков­ного життя, але залишилися далі в тих самих релігійно-ісповідних системах, що їх вони критикували, бо довга життєва звичка три­мала їх силою духового тяжіння в тій системі, в якій народилися й зросли вони, їхні батьки та предки. Без сумніву, чимало заважили в тому національні й суспільно-психологічні закони з традиційними тенденціями політизування релегій, чи, в даному випадку, вірови­знань. Деякі висловлювані погляди навіть за формою чи стилем становили голосний протест проти дотеперішніх порядків, науки й практики релігійно-церковного життя. Проте автори не зважува­лися на офіційний відхід від громади вірних своєї Церкви. Вони в душі були ні православними, ні католиками, але не відходили від своїх Церков. Це тому, що діє духово-притягальна сила тих істо­ричних та церковно-психологічних чинників, які тримають, при­наймні — формально, деяких критично вдумливих членів тієї чи іншої Церкви, не зважаючи на їхню свідомість, що в даній релігій­но-церковній системі далеко не все в порядку. Але їхні думки за­лишилися в скарбниці української культури, як надзвичайно ціка­вий матеріял, що дозволяє нам відхилити заслону тайни їхніх сер­дець і розуму та приглянутися до напрямків їхніх релігійних почу­вань і думок, часто таких відмінних від спільної побожности некри­тичного загалу.

Ті критичні погляди щодо релігійно-церковного формалізму традиційних Церков формульовано загалом у дусі євангельських вимог. Це дозволяє зрозуміти, що євангельські ідеї такі самодо­статні та ясні, що знаходять свій відгомін у серцях і думках хри­стиян усіх віровизнань, навіть там, де євангельську правду заміне­но людськими науками й системами поглядів. Багато людей від­чувають, що щось “не в порядку”, але у вирі щоденного життя, при традиційній цілості церковно-парафіяльного патріотизму вони, сказавши “А”, не відважуються договорити абетки до кінця, щоб не зайти із своїми висловами дуже далеко, звідкіля, можливо, годі було б повернутися до того, щоб бути чесним із самим собою, як належиться логічно вдумливій і послідовній людині. До того ж тре­ба взяти до уваги страшне загальнолюдське ігнорування найоче­видніших відомостей з царини християнської науки й самого дже­рела тієї самої науки, Святого Письма. [, крім того, бракує тим людям цивільної відваги думати самостійно про вічність і безмеж­ність у релігійних справах, що робить неможливою послідовність у релігійних міркуваннях.

Українські православні й католицькі кола — з одного боку, а протестантські — з другого різно реагують на ті критичні думки в нашій літературі. Перші промовчують їх взагалі, або відбива­ються затертими фразами іноді натягненої діялектики[1]) “науко­вих” коментарів, а другі часто роздувають їх пропагандою в деше­вої вартости брошурах, примусово роблячи з авторів тих критич­них думок мало що не явних протестантів. А тим часом згаданий матеріял вимагає об’єктивної оцінки з науково-дослідного погляду при солідному застосуванні мікроаналітичної методи щодо біобібліографічних даних про кожного автора, замість збувати його мовчанкою, чи крутійською аргументацією з арсеналу сучасної діялектики. А ще гірше — закидати авторам ту чи іншу віроісповідну церковну політику або пропаганду проти “попівщини й цер­ковного мракобісся”.

Все ж таки вищезгадані погляди, що їх продемонструємо включно з цитатами на дальших сторінках, вказують на здорові тенденції авторів до засуду бездушного релігійно-віроісповідного формалізму та спроби чи поради повернутися до євангельської простоти, тобто до духа, науки й практики з доби апостольської Церкви.

Цей розділ нашої праці не претендує на вичерпність усього фолкльорного та літературного матеріялу. Мета цього розділу — подати головно загальну картину критичних думок світочів нашої культури про релігійні системи тих християнських Церков, в яких поширений релігійний формалізм і до яких вони самі духово чи формально належать. До поданих цитат із літератури додаємо короткі коментарі. Ті думки тим цікаві, що їх подають голоси на­ших визначних діячів культури — православних і католиків, а не протестантів, яким можна було б закинути віровизнаневий суб’єк­тивізм і упередження до католицизму і православ’я. Між тими авторами є й найсвітліші постаті з пантеону всеукраїнської духовости, які генієм свого розуму й накладом невсипущої праці вклали княжий дар до скарбниці українських культурних надбань та лиши­ли довготривалий вплив на духове обличчя нашого народу. Ці сві­точі нашого народу — поети, письменники, вчені — становили ча­сто сумління й голос свого національно-соціяльно й релігійно поне­воленого народу. Це були його духові трибуни, які промовляли від імени тих закованих, гнаних та замучених, яким національні, полі­тичні, суспільні й релігійно-церковні обставини затуляли брутально уста. Український Євангельський Рух шанує тих духових борців не тільки за своє власне національно-суспільне прозріння, але й за ду­хове прозріння нашого народу на шляху його церковного життя. Аналогічно до інших народів, наш народ повинен звільнитися зов­сім від духової тиранії, забобонів, марновірства та бездушного ритуалізму.

Як на один із найбільш знаменних голосів у нашій літературі проти релігійного формалізму та надужиття церковних кіл Заходу, можна вказати на Шевченкову поему “Єретик” або “Іван Гус”. Літературознавці, зокрема шевченкознавці, по-різному пояснювали й пояснюють як цілу поему, так і поодинокі її місця. Різні підходи й досить численні варіянти в тлумаченні цієї, об’єктивно кажучи, спірної з віроісповідного погляду поеми (навіть за теперішніх об­ставин, коли говориться про потребу регабілітації Івана Гуса на­віть у ватиканських колах), залежні найперше від віровизнаневого або загально-світоглядового становища поодиноких пояснювачів.

Взагалі, поема ця становить свого роду табу в наших като­лицьких колах, і одночасно пропагандивну зброю українських про­тестантів. Українські православні чинники згоджуються в даному випадку з протестантами в поясненні й оцінці даної поеми, вихо­дячи найперше зі становища заперечення папського примату та глибоких застережень до папської інституції з погляду догматич­ного, історичного й канонічного. Стара традиція культурно-духов­ного конфлікту між Сходом і Заходом, що привела до цілковитого офіційного розколу між Східною й Західною Церквами в половині XI століття, правила за головний історично-культурний і церковно- психологічний фактор, якому підпорядкувались не тільки діяльні правовірні кола Східної Церкви, а й люди, пов’язані з візантійською духовістю в загальній культурній ділянці. Цьому факторові підпо­рядковувався в тій чи іншій мірі також і Шевченко, якого не можна зачислити до тодішніх правовірних кіл православія. До того до­лучалася ще й крайня нехіть до польського католицизму, шові­ністично настроєні представники якого — ксьондзи та єзуїти — зі штучною побожністю і “Те Деум Лявдамус” (“Тебе, Боже, хвали­мо”) на устах провадили огнем і мечем латинізацію, тобто польонізацію наддніпрянської України, супроводжувану насиллям і сваволею польської шляхти. У поемі “Гайдамаки” не тільки прав­диво зображені настрої українського народу під час Коліївщини до польського агресивного католицизму, що відновила інквізиційні методи боротьби проти “схизматизму” (православ’я), але й на­ставления самого автора. До тих психологічних моментів антикатолицтва вцілому в поемі “Іван Гус” долучаються ще й слов’янофіль­ські тенденції, характеристичні для ідеології кирило-методіївців, та прославлення страждання за правду, таке близьке до ідеї про­метеїзму в поемі “Кавказ”. І тому Шевченко написав поему про Гуса, присвятивши її Шафарикові, що також мав свої застереження до папства. Т. Шевченко не пішов у своїй поемі по лінії політичного насвітлення проблеми Гуса. Змальовуючи картину тодішнього пап­ства і загальних церковних відносин, Шевченко зупинився на ха­рактеристиці Католицької Церкви з етично-моральної й догматич­ної точок зору. Відразу ж після вступу із його слов’янофільськими нотками Шевченко змальовує кількома штрихами картину папства шляхом персоніфікації і з виразними закидами догматичного ха­рактеру:

Кругом неправда і неволя,

Народ замучений мовчить,

А на апостольськім престолі Чернець годований сидить.

Людською кровію шинкує І рай у найми віддає!

Вислів: “Людською кровію шинкує і рай у найми віддає” — виразний натяк на те, що компетентні чинники тодішньої Като­лицької Церкви торгували відпущенням гріхів, продаючи так звані “індульгенції”, проти чого виступив так рішуче Мартин Лютер. Сумуючи з приводу того, що “розбійники, людоїди правду поборо­ли”, поет переповідає думки-бажання Гуса про Божу кару, яка стріне папство:

Ні, настане час великий Небесної кари,

Розпадуться три корони На гордій тіярі!

“Три корони на гордій тіярі” — це символ влади гордого пап­ства, що упокорював царів землі, викликаючи їх до Каносси. Зокре­ма три корони — це символ духовної влади, що, згідно з поглядом католиків, поширюється на Церкву, яка воює на землі, радіє на небі і страждає в чистилищі. Після поетичного переспіву цих роз­думів Гуса Шевченко робить у поемі окремий екскурс про торгу­вання індульгенціями (відпустами) :

Во ім’я Господа Христа За нас розп’ятого на древі,

І всіх апостолів святих,

Петра і Павла особливе,

Ми розрішаємо гріхи Святою буллою сією Рабині Божій...

Отій самій,

Що водили по вулицях У Празі позавчора,

Отій самій, що хилялась По шинках, по стайнях,

По чернечих переходах,

По келіях п’яна!

Ота сама — заробила Та буллу купила.

Тепер — свята!.. Боже, Боже!

Великая сило!

Поет закликає людей, в даному випадку — чехів, щоб проки­нулися, змили злуду з очей та поскидали зі своїх сумлінь накопи­чений століттями баляст догм і всі надужиття, зв’язані з торгівлею святощами та індульгенціями.

Прозрійте, люди, день настав!

Розправте руки, змийте луду.

Прокиньтесь, чехи, будьте люди,

А не посмішище ченцям!

Розбійники, кати в тіярах Все потопили, все взяли,

Мов у Московії татари,

І нам, сліпим, передали Свої догмати, кров, пожари,

Всі зла на світі, войни, чвари,

Пекельних мук безкраїй ряд...

І повен Рим байстрят!

От їх догмати і їх слава.

То явна слава... А тепер Отим положено конклавом:

Хто без святої булли вмер, —

У пекло просто; хто ж заплатить За буллу вдвоє — ріж хоч брата,

Окроме папи і ченця, —

І в рай іди!

В останніх рядках з їдкою іронією поставлена проблема дог­матичного характеру. Тільки папа й ченці недоторкані, за все ж інше можна одержати відпущення гріхів, куплене за гроші, і піти в рай. Поза тим, представляючи суд над Гусом, Шевченко змальо­вує картину тодішніх моральних стосунків серед вищої ієрархії Католицької Церкви. Після того, як Гус “перед народом... буллу розірвав”, тим самим офіційно зірвавши з Римом,

Зашипіли, мов гадюки,

Ченці в Ватикані,

Шепочеться Авіньйона З римськими ченцями,

Шепочуться антипапи,

Аж стіни трясуться Од шепоту. Кардинали,

Як гадюки, в’ються Круг тіяри. Та нищечком,

Мов коти, гризуться За мишеня...

Отак змальовує поет картину тодішніх стосунків у Като­лицькій Церкві за часів одночасного існування аж трьох папів, яких усунув щойно собор у Констанці і які конкурували між собою. Собор обрав нового папу, Мартина V-ro.

Поет надзвичайно цікаво змальовує саму картину суду над Гусом у Констанці:

Мов кедр серед поля Ливанського, у кайданах Став Гус перед ними,

І окинув нечестивих Орліми очима.

Затрусились, побіліли,

Мовчки озирали Мученика. “Чого мене,

Чи на прю позвали,

Чи дивитись на кайдани?”

“Мовчи, чеше смілий!”

Гадюкою зашипіли,

Звірем заревіли:

Ти єретик! Ти єретик!

Ти сієш розколи,

Усобища розвиваєш,

Святішої волі

Не приймаєш! Одно слово —

Ти — Богом проклятий!

Ревіли прелати.

“Ти усобник!.. Одно слово —

Ти всіма проклятий!”

Подивився Гус на папу Та й вийшов з палати.

“Побороли! побороли!”

Мов обеленіли,

“Автодафе! Автодафе!” —

Кругом заревіли.

Згідно із змальованою картиною, замість провести дискусію по суті справи, прелати перекричали Гуса, називаючи його єрети­ком і не допускаючи його до слова. Не мавши можливости боро­нити своїх поглядів, чеський реформатор залишив собор, що учас­ники собору сприйняли за перемогу.

У картині суду над Гусом, що її подав Шевченко, маємо пред­ставлену ідеологічну тезу (твердження) і антитезу (заперечення твердження), а також становище поета, передане відповідними зворотами, які недвозначно вказують, на чиїй стороні симпатії ав­тора поеми. Після засудження чеського реформатора —

...цілу ніч бенкетували Ченці, барони... всі пили І, п’яні, Гуса проклинали,

Аж поки дзвони загули.

І світ настав... Ідуть молиться Ченці за Гуса.

Проклинання Гуса і одночасно молитва за нього тих, що за­судили його на смерть, — це парадоксальна на перший погляд кар­тина суперечностей, якими поет представляє мораль тих судів на соборі, що осудили науку чеського реформатора, визнавши її за єресь. Така картина можлива найперше на ґрунті дозрілого й пе­резрілого довгими віками релігійно-церковного формалізму та фа­рисейської побожности.

Особливо гострими словами змалював поет картину спалення чеського реформатора:

Задзвонили в усі дзвони

І повели Гуса

На Голгофу у кайданах.

Величній постаті чеського реформатора, повній людських чес­нот, невинній жертві поет протиставляє зовсім протилежний світ, -— тодішню ватиканську верхівку, папів, кардиналів, прелатів та світську знать — шляхту, магнатів, князів, королів і цісаря. А мо­ралі Гуса протиставляє Шевченко поведінку його світоглядових противників:

...люті звірі

прийшли в овніх шкурах [ пазурі розпустили...

Ні гори, ні мури Не сховають. Розіллється Червонеє море Крови! Крови дітей ваших.

0                                                                      горе! О горе!

Онде вони! В ясних ризах, їх лютії очі...

“Пали! Пали!”

Крови! Крови хочуть!

Крови вашої!.. І димом Праведного вкрило “Молітеся! Молітеся!

Господи, помилуй,

Прости Ти їм, бо не знають...”

Та й не чути стало!

Мов собаки коло огню Кругом ченці стали.

Боялися, щоб не виліз Гадиною з жару Та не повис на короні Або на тіярі.

А після виконання присуду над чеським реформатором —

Погас вогонь, дунув вітер

1                                                                  попіл розвіяв.

І бачили на тіярі Червоного змія Прості люди. Пішли ченці Й Те Deum співали,

Розійшлися по трапезах І трапезували І день, і ніч, аж попухли.

Як уже згадано передніше, ціла Шевченкова поема про Гуса

     це паралельне зіставлення двох суперечних один одному світів з етично-морального погляду. З однієї сторони — сильні світу цьо­го, а з другої — чеський реформатор, як живе уособлення запере­чення тодішньої світської й церковної могутности, релігійно-цер­ковного формалізму й зіпсованих звичаїв у рамках традиційної Церкви. Політичних ноток у поемі відносно мало. На початку поеми маємо змальовану символічну картину ідеалізованої тематики пан­славізму. Згідно зі словами поета, жива історія Слов’янщини від­роджується, немов мітичний фенікс із попелу давно минулої Бу­вальщини після того, як “виростали у кайданах слов’янськії діти і забули в неволі, що вони на світі”. Шевченко запозичив тут від пророка Єзекіїля віщу картину воскресіння мерців, у даному ви­падку — політичних мерців.

І — о диво! Трупи встали І очі розкрили,

І брат з братом обнялися І проговорили Слово тихої любови Навіки і віки!

І потекли в одно море Слов’янськії ріки!

Ці слова допасовані до ідеалістичної програми панславізму Кирило-методіївців. Це глибоке заперечення імперіялістичної позиції Пушкіна, щоб, мовляв, усі слов’янські ріки злилися в одно москов­ське море. Коротку політичну нотку подибуємо при самому кінці поеми:

Постривайте:

Он над головою

Старий Жижка з Таборова

Махнув булавою.

Це натяк на гуситські війни, що вибухли після спалення Гуса й набули національного чеського характеру. Отже, рамками поеми є політичні моменти: на початку поеми замаркована ідея й полі­тична програма панславізму в своїй безтурботно-ідеалістичній формі, що відповідає ідейно-духовій атмосфері Кирило-Методіївського Братства, а при кінці — політично забарвлена кінцева сцена засудження і спалення Гуса та Гуситські війни. До того ж — на­віяна таємничістю і віщунством Єзекіїлевого стилю картина вос­кресіння мертвих тіл — політичних мерців слов’янства. Вона не позбавлена духа романтизму Шевченкової доби. Та політичними нотками забарвлені тільки композиційні рамки поеми. Тематичною основою її стає справа звичаєво-морального й догматичного ха­рактеру в дусі євангельських ідей у зв’язку з надужиттям і загаль­ним зіпсуттям звичаїв у тодішній Церкві на Заході. Церковним дог­матам та буллам протиставлено Євангелію, — “Євангелію Правди”. Поет, немов той український Єремія, жаліється, що —

Нема кому розкувати,

Одностайно стати За Євангелію Правди,

За темнії люди!

Це ті темнії люди по всіх усюдах християнського світу (по­дібно до стародавньої епохи, на тлі якої виступає пророк пате­тичного ридання Єремія), які відчували, що не все в порядку в рядах ієрархії, кліру і в навчанні Західної та Східної Церков. Але ще не доставало відповідної кількости і якости сміливих мужів, щоб звернути ті темні маси на шлях євангельської правди, бо прав­дивих пророків, реформаторів і речників євангельської правди при­душувано, палено, тортуровано й жорстоко переслідувано. І тому Шевченко дає своєю поемою, як він сам висловлюється, “убогу лепту” — “думу немудрую”

Про чеха святого,

Великого мученика,

Про славного Гуса.

А сам поет обіцяє виконати свій християнський обов’язок молитва­ми за слов’янських братів:

А я тихо Богу помолюся,

Щоб усі слов’яни стали Добрими братами,

І синами сонця правди,

І єретиками

Отакими, як Констанцький Єретик великий!

Коли зважити, що вислів “сонця правди” становить тут, без сумніву, очевидну однозначність із цитованим вище висловом “Євангелію Правди”, то Шевченкова молитва скерована до Бога, щоб усі слов’яни стали не тільки “добрими братами”, а й синами “сонця правди”, тобто синами “Євангелії Правди”. Краще не 'міг би написати навіть глибоко перейнятий євангельською ідеєю сучасний український евангелик.

Про потребу читати Святе Письмо, ту саму “Євангелію Прав­ди”, каже поет у вірші “Ой виострю товариша”:

І у ченця, як трапиться, —

Нехай не гуляє,

І Святе Письмо читає,