22.01.2017
Скачати в інших форматах:

Олександер Домбровський

Нарис історії українського євангельсько-реформованого руху

УКРАЇНСЬКА НЕЗАЛЕЖНА ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА В КАНАДІ

В історії релігійно-церковної думки й організації релігійного життя нашого народу взагалі, а зокрема на євангельському від­тинку, УНПЦерква в Канаді являє собою, без сумніву, одиноке в своїм роді явище. Це було своєрідне поєднання православія з еван­гелизмом — формою православне, але і незалежне від якоїбудь патріярхії, а в суті наближене до евангелизму. А, крім того, Церква була національна, і заплянували її перші піонери (до речі, люди загально євангельського світогляду) так, щоб еволюційно щораз то більше наближатися до євангельського християнства в світоглядово-релігійному розумінні. Щоб заглибитися в суть того не­звичайно виняткового явища на ґрунті перших кроків в історії української еміграції в Канаді, треба зрозуміти умовини, серед яких опинилися наші емігранти на початках свого поселення в Канаді.

Релігійна, а тим більше прив’язана до своєї традиційної цер­ковности, українська людина кінця минулого й початку нашого сто­ліття переселилася до Канади в наслідок злиднів через суспільно- економічні обставини в Рідному Краю, як зарібкова еміграція. Вона стала на новій землі духово розгублена. Незнання мови, нових умовин і можливостей на канадських степових просторах спричи­нялися до того, що перші кроки на далекій чужині були пов’язані з труднощами та важкою піонерською боротьбою за шматок хліба, щоб втримати себе на поверхні життя. До того всього долучалися особливі страждання української душі: невимовна туга за рідними сторонами, за рідним оточенням, серед якого минуло дитинство й молодечий вік, та за своєю Церквою з її обрядом, а далі й за побу­том українського села. Відчуваючи брак духовного проводу, що був у руках Греко-Католицької Церкви в Рідному Краю, україн­ська людина на нових місцях поселення так і мріяла про бодай часткове наладнання свого релігійного життя в нових обставинах. Пастирі пустили самих овець, а самі лишилися вдома. Але емігра­ційна дійність не могла задовольнити всіх потреб і бажань наших людей в Канаді. Наші католики з Галичини мусіли погодитися з фактом, що релігійне життя канадських католиків перебуває зде­більшого в руках французького і ірляндського духовенства, які стремлять до того, щоб можливо всі інші новоприбулі католики входили до наявної в Канаді Римо-Католицької Церкви, а не захо­джувалися творити щось нове на свій національний лад. Зрештою


самі наші католики починали здавати собі справу з того, що їхні пляни про наладнання релігійного життя з українським обрядом і власним духовенством щонайменше на найближчі роки безнадійні, бож не було ні своїх священиків, ні тим більше зорганізованих па­рафій і церковних будинків. Тільки зрідка дехто з не дуже то чис­ленних греко-католицьких священиків, як священик Нестор Дмит­рів із CLLIA, приїздив до Канади на короткий час, щоб відбути найконечніші духовні функції (хрищення, вінчання тощо), і зразу таки вертався на свою парафію.

У Вінніпегу були два польські священики-місіонери, о.о. Куляві (брати), які старалися обслуговувати й наших поселенців, які не­радо їх приймали, і користали з їхніх духовних послуг тільки в крайніх випадках. Тут треба ще згадати бельгійця, о. Делярія (на­ші люди звали його — ксьондз Долярів), який навчився читати по- церковно-слов’янському і, вбираючи на себе церковні ризи східнього обряду, відправляв у церкві для наших людей, але проповіді виголошував польською мовою.

Між українськими поселенцями були й наші люди з Букови­ни — православні, які також хотіли якось наладнати своє релігійне життя. Як католики, так і православні писали листи до своїх вищих церковних проводів у Львові й у Чернівцях з проханням прислати їм душпастирів до Канади. Звідтам надходили невиразні відповіді, що вони старатимуться вислати когось зі священиків до Канади, а покищо нехай користають з духовних послуг чи то римо-католицького духовенства, бо то, мовляв, одна віра, тільки інший обряд, чи то православні українці нехай користають із послуг московських місіонерів на американсько-канадійській землі. Московські батюш­ки загніздилися в Альберті й вели там свою роботу серед наших людей. Вони доїздили не раз і до Манітоби обслуговувати наших буковинців. Тим часом до Канади почали приїздити щораз то час­тіші й більші групи наших людей і справа духовної обслуги наших людей, як католиків, так і православних, а іноді й з-під російсько- царської займанщини, набирала щораз то більшої актуальности й гостроти.

Намагання відповідних чинників римо-католицького світу в Канаді включити в свої церковні рамці наших католиків із дальшою метою можливого златинщення їх та брак зрозуміння римо-католицьких єпископів для бажання українських поселенців організу­вати власну Церкву зі східнім обрядом викликували обурення се­ред наших людей. Це тим більше відштовхувало їх від канадських римокатоликів, а в дальшій послідовності насторожувало більше чи менше й проти католицизму, як такого. Протилежно до римо-католицизму в Канаді, його світоглядово агресивного духовенства, і не раз “більше католицьких, як сам папа” ірляндських єпископів, сто­яло в очах наших людей православіє, яке приваблювало в таких об­ставинах українських емігрантів східнім обрядом, і самою вже сві­домістю, що у великій мірі частина нашого народу належить до Східньої Церкви. У таких обставинах римокатолицизм з чужим об­рядом ставав нашим поселенцям на практиці щоденного життя дальшим духово від православія, обрядовість якого була дуже близька до греко-католицького обряду. Тому відносно багато на­ших католиків із Галичини почало симпатизувати з православієм. Латинщитися було однозначним не тільки покидати “свою віру й обряд”, але й зраджувати національні інтереси свого народу та зривати приналежність до української спільноти, тоді як перехід на православіє не означав ні зміни “своєї віри й обряду”, ні винародовлення.

Динамічним фактором, що без сумніву заважив у дальшому формуванні релігійного світогляду й життя багатьох наших посе­ленців у Канаді й Америці, була їхня зустріч із світом релігійної свободи й терпимости та християнством євангельського стилю. Зіставляючи своє старе релігійне життя з життям християн-протестантів, багато наших людей почали поступово позбуватися своїх колишніх упереджень до євангельських течій і Рухів, а також по­збуватися духа віроісповідної нетерпимости та фанатизму — при­таманних традиційним Церквам в Україні. Наші люди почали також ставитися з неохотою до виявів ієрархічного централізму й у деякій мірі залежносте від чужих єпископів та взагалі вищої церковної влади. Це диктували національні інтереси та, нарешті, під впливом євангельських течій, бажання наблизитися до засад біблійного хри­стиянства, вільного від надмірної обрядовости та пізніших додат­ків до християнства апостольської доби, вирішали остаточно цю справу. Коли до того додати ще й те, що провідні піонери руху УНПЦеркви в Канаді — найперше Іван Бодруґ, а також і Іван Неґрич, обидва приїхали до Канади 1 травня 1897 p., були майже від початків свого перебування в Канаді духово пов’язані з колами Пресвітерської Церкви, то в світлі вищесказаного можна ліпше зро­зуміти виразний світоглядовий нахил того Руху до евангелизму.

У своїх споминах Бодуг оповідає, що він і Неґрич, приїхавши до Канади, оба півтора року працювали фізично на сінокосах і на жнивах у фармерів, а опісля в лісах та при будові залізниці. Року 1898 наступила досить рано зима, і вони обидва покинули в місяці жовтні працю на залізниці між Ст. Боніфес і Фортом Френсіс у Манітобі. Поїхали вони до Етельберту, де вибрали були собі “гоместеди”, тобто даровані землі, що їх канадська влада роздавала іміґрантам, а по трьох роках перебування на тих землях та госпо­дарювання, ті землі за декретом переходили їм у власність, і вони здобували громадянство. Однак передніше Бодруґ і Неґрич вирі­шили заїхати до Вінніпегу відвідати свого земляка Кирила ҐеникаБерезовського, який приїхав до Канади 1896 р. та б^в переклада­чем при Іміграційному Уряді у Вінніпегу. Згідно з даними в споми­нах Бодруґа Ґеник мав мати закінчену середньошкільну освіту. До Ґеника тим часом звернулися провідні церковні діячі деяких віро­визнань із пропозицією знайти молодих українців із середньою освітою, щоб можна було прийняти їх до високих шкіл на науку. Розуміється, згадані кола плянували виховати в своєму релігійному дусі майбутніх проповідників для українських поселенців у Канаді в надії мати тим самим через них певний вплив на канадських укра­їнців, які почали масово колонізувати Канаду. В часі відвідин Бод­руґа й Неґрича в Ґеника той оповів їм про заходи тих провідних церковних кіл. До вибору були чотири колегії — римо-католицька, англіканська, методистська та пресвітерська. Бодруґ і Неґрич по­годилися на таку пропозицію.

Не бажаючи пов’язуватися з римо-католицькими колами, вони зразу пішли до англіканської церкви, але там їм не сподобалося, бо в англіканізмі зразу побачили римо-католицький обряд. На другу неділю пішли до методистської церкви, але й там не сподобалося їм, бо люди під час молитви тяжко зідхали та реагували голосними викликами на важливіші слова проповіді, чи молитви проповідника. Це видалося їм некультурним та фанатичним. Зате сподобалося їм у пресвітерській церкві, де був взірцевий порядок, скромність і ти­ша, а головно була добра проповідь і співав знаменитий церковний хор.

По іспитах Бодруґа й Неґрича прийнято на богословську на­уку в Манітобську Колегію, яка належала до Манітобського Уні­верситету у Вінніпегу. Так то Бодруґ і Неґрич стали найправдоподібніше першими студентами-українцями в Канаді. Згодом насту­пила перерва в їхній науці, бо Іміграційний Уряд запросив Бодруґа й Неґрича на перекладачів при розміщенні й колонізуванні щораз то нових іміґрантів, а в даному випадку в зв’язку з приїздом 10 000 духоборів із Кавказу, і крім того при творенні нової української колонії на північ від Пол Лейк у Манітобі. Після того Бодруґ і Неґ­рич почали організувати українське шкільництво з допомогою Пресвітерської Церкви в Канаді та стали на деякий час учителями. Крім учителювання Бодруґ узявся ще й до іншої праці, а саме, кольпортувати Святе Письмо від Брітанського й Закордонного Біблійного Товариства в Лондоні. Ці видання викликали реакцію римо-католицького кліру, представники якого (згадані вище

0.         0. Куляві й о. Делярій) ходили по хатах українських поселенців

1,  найшовши Новий Заповіт, відбирали його й палили. Вони оправ­дували це тим, що, мовляв, ці Біблії не мають католицької апробати (схвалення) і тим самим неправдиві, тобто або неповні, або не­правильного тексту. Бодруґа названо єретиком, який, мовляв, не вірить у “Матір Божу”, ні в святих, не визнає римського папи, не сповідається, і взагалі не ходить до церкви.

1902 року римо-католицькі церковні чинники внесли через своїх послів проект до парляменту, щоб школи по колоніях україн­ських поселенців віддати під заряд Римо-Католицької Церкви, мо­тивуючи це тим, що, мовляв, Греко-Католицька Церква на україн­ських землях визнає римського папу, як голову Церкви. Тому, мов­ляв, канадські русини-українці повинні виховувати своїх дітей у католицьких школах. У наслідок висланого протесту з численними проханнями та підписами наших поселенців (а цього доглянули Бодруг і Кирило Ґеник) до парляменту в Оттаві католицький про­ект перепав. Митрополит Шептицький згодом вислав до Канади о. Василя Жолдака перевірити релігійні умовини життя наших поселенців-католиків. Той, зорієнтувавшись на місці в ситуації, по­бачив неохоту наших людей пов’язуватися з римо-католицизмом, і сам дораджував їм триматися своєї віри й обряду”.

З вищеподаного бачимо, що в процесі формування релігійного життя наших поселенців у Канаді католицизм у його латинській формі не мав популярности. У таких обставинах зростало значення Східньої Церкви. Але ж при тому всьому діяли також на наших лю­дей чинники протестантського світу: читання Біблії, контакти з ка­надськими протестантами та нарешті місійні акції поодиноких Цер­ков. Усе те не залишилося без сліду для переформовування релі­гійного світогляду чималої частини канадських українців. Проте за такий короткий час початкових етапів еміграційного життя на­ших поселенців світ євангельських ідей не мав ще достатнього часу й можливостей запустити глибше коріння у їхній світогляд. Тобто не було ще дозрілої світоглядової і організаційної бази для фор­мування виразного Євангельського Руху серед українських посе­ленців у Канаді під самий кінець 19-го і на початку 20-го століття. То був час шукань змісту й форми релігійного життя на новому ґрунті, і нових можливостей при відсутності греко-католицького КЛФУ> Д° якого наші люди були призвичаєні, і з яким були по­в’язані духовно. То були шукання у замкненому трикутнику като­лицизму, православія й протестантизму. Залишалося їм фактично православіє й протестантизм, або... створити щось посереднє між одним і другим, що, як знаємо, і сталося.

Вирвані з рідного ґрунту, на чужій землі та серед чужих лю­дей наші емігранти стали на якийсь час духовно розгублені, немов вівці без пастирів, і здані на власні духовні сили. Тут вони почали думати над можливостями організації свого релігійного життя з рідним обрядом і одночасно при бажанні якщо вже не злуки, то принайменше тісної співпраці релігійного чинника з національним. У процесі витворювання й формування таких світоглядово різних задумів міг легко постати духовно-світоглядовий хаос, або в наслі­док компромісовости якесь особливе явище — поєднання в одне ціле різних віровизнаневих і національних первнів. В історії релі­гійної думки й культури ми маємо подібні моменти поєднання кількох видів у релігійному чи культурному житті. Як наслідок такої компромісової злуки постала Українська Незалежна Право­славна Церква в Канаді, як перший етап Євангельського Руху се­ред канадських українців.

То були глибші причини появи згаданої Церкви на канадському ґрунті. Безпосередньою причиною став факт непідвладности й непідпорядкованости кількох греко-католицьких священиків вищій церковній владі, як реакція проти того, що та влада не розуміла духовних потреб українських католиків. Розуміється, самі кілька священиків ніколи не зважилися б на відкритий спротив, і в даль­шій послідовності на зірвання з католицизмом, коли б за ними не стали солідарно члени парафій.

Наприкінці минулого й на початку нашого століття нашим поселенцям-католикам у США набридла опіка римо-католицьких єпископів з їхньою політикою латинщення наших людей. Між греко- католицькими священиками в США знайшлося кілька молодших, які в порозумінні зі своїми парафіянами вирішили остаточно вийти з-під опіки вищої римо-католицької влади. Вони вирішили пов’яза­тися з Православною Церквою під зверхністю вселенського патріярха. Вони звернулися до патріярха в Царгороді з проханням прислати їм єпископа, або рукоположите одного з-поміж них самих на єпископа для американських українців. Цей патріярх не міг піти назустріч їхнім бажанням, бо це суперечило б умові, складеній між вселенським патріярхом та Російським Святішим Синодом, а саме, що згадані патріярхи не будуть провадити своєї місійної роботи на тих теренах, де Російський Святіший Синод має свого єписко­па і провадить свою місійну діяльність. Не діставши потрібної до­помоги з Царгороду, згадані священики, що відступили від като­лицизму й у наслідок того їх викляла католицька ієрархія, зверну­лися з проханням про допомогу до автономної монашої влади на Афоні, а саме, прислати їм єпископа. Залежне від державної влади російське православіє з царями на чолі не ставилося із симпатією до свободолюбного й призвичаєного до самоуправи афонського мо­нашества, тим більше афонські чинники вирішили допомогти від­палим від католицизму священикам і їхнім парафіям. На Афоні ви­свячено на єпископа з ім’ям Серафима о. Стефана Уствольського, який колись мав бути придворним душпастирем у Петербурзі, але згодом у наслідок родинної трагедії пішов на Афон і постригся там у ченці. Його й вислано до Америки для тих українських пара­фій, які відступили від католицизму. Нововисвячений єпископ Се­рафим приїхав до Америки 1902 року. У Нью Йорку відбулася пер­ша зустріч українських представників, які репрезентували парафії, що відкололися від католицизму, з єпископом Серафимом та зара­зом і сталося перше розчаровання. Переконавшись, що Серафим, як прибічник російського імперіялізму, не визнає українців і їхніх націоналістичних прагнень, згадані українські представники не ви­знали його за свого єпископа. У наслідок тих розчарувань і браку допомоги від православного світу, згадані відступники повернули­ся до католицизму та “покаялися” за своє відступство.

Неприйнятий американськими українцями та зігнорований мо­сковськими колами й москофільською пресою, яка назвала його самозванцем, Серафим залишив Америку та поїхав шукати щастя до Канади. Приїхавши до Вінніпегу, Серафим найшов приміщення в Іміґраційному Уряді, де зустрівся з К. Ґеником. Тут в одній кімнаті Серафим збудував собі каплицю, а наші поселенці постави­ли йому під стіною престіл. Каплиця була прибрана іконами, хо­ругвами та іншими церковними прикрасами, що їх привіз із собою Серафим. Тут він служив церковні Відправи в сослуженні ієромо­наха Макарія Мончаленка, який давніше залишив Афон та після перебування в різних місцях Малої Азії, південної Европи й пів­денної Америки приїхав до Канади. Зустрівшись із Серафимом у Йонкерсі біля Нью Йорку ієромонах Макарій Мончаленко став від­тоді його помічником. Сам ієромонах Макарій був за свідоцтвом Бодруґа простенький, недбалий за свій зовнішній вигляд та не мав великих здібностей і бистрого розуму. Серафим відправляв Служби й по приватних хатах у Вінніпегу. Плянуючи поширити свою місійну діяльність, Серафим висвятив перших двох свяще­ників: Николая Зайцева (москаля) та Теодора Стефаника. З Він­ніпегу виїздив Серафим на близькі колонії українських поселенців

і  там висвячував на священиків дяків та настановляв їх душпастирями на місцях поселень.

Побачивши, що Серафим висвячує у священики кого попало, отже, часто людей без належної освіти, а вже тим більше бого­словської, та без належного покликання, що може спричинити катастрофальні наслідки для його місійного діла та компромітувати Церкву, К. Ґеник повідомив про це Бодруґа й Неґрича та запросив їх приїхати до нього, щоб порадитися, як протидіяти немудрій по­літиці Серафима. Коли ж виявилося, що Бодруґ зайнятий навчан­ням у школі та своїми особистими життєвими справами і не може приїхати, тоді Ґеник відвідав зразу ж таки Бодруґа, і разом із Неґричем застановлялися над тим, як поставитися до акції Серафима. То було в квітні 1903 року. Усі три члени наради, отже, Ґеник, Бод­руґ і Неґрич ухвалили не входити в явний конфлікт із Серафимом,

а, навпаки, старатися формально підтримувати з ним зв’язки, і на­віть можливу співпрацю, але одночасно взяти провід над підлег­лими Серафимові нововисвяченими на скору руку священиками та повести ціле діло в напрямі євангельського християнства. Виріше­но затримати тільки ті “форми й перекази” (цитуємо дослівно міс­це зі споминів Бодруґа), які не перечать духові Христової та апо­стольської науки.

Через тиждень після загальної наради Бодруґ і Неґрич поїхали до Вінніпегу, щоб зустрітися із Серафимом. Прийшовши до нього, вони застали його на молитві в його кімнаті. К. Ґеник представив їх Серафимові, який прийняв їх гостинно та почав розпитувати до­кладно, хто вони й яка в них освіта. Довідавшись докладно про своїх гостей, він запитав обох, чи вони бажають і мають покликан­ня стати православними духовними. Коли Бодруґ і Неґрич відпо­віли йому, що вони з переконання протестанти, Серафим усміх­нувся і сказав: “Ми сделаем вас харошими православними. Про­тестантская Англіканская Церковь ето дочь Православной Церк­ви”. По цьому він перепровадив із ними обома загальний іспит про головні основи Віри, про Закон Старого Заповіту та про те, у чому полягає різниця між Старим і Новим Заповітами. Видно, що іспит мусів пройти задовільно, бо Серафим запросив їх прийти на цер­ковну Відправу в Іміграційній Залі на другий день рано, тобто в неділю, під час якої він мав рукоположите їх у диякони. Церковна Відправа мала мати згідно з оповіданням Бодруґа врочистий ха­рактер. Серафим відправляв перед престолом при сослуженні двох рукоположених ним священиків — Стефаника й Яцури. Відтак він виголосив гарну проповідь на тему: “Візьміть ярмо Моє на себе й навчіться від Мене...” Згідно зі словами Бодруґа Серафим мав бу­ти глибоко релігійною людиною та непоганим проповідником. Мав милий голос та знав ціле Євангеліє напам’ять. Під час тієї Відправи Серафим рукоположив у диякони Бодруґа й Негрича, а через тиж­день мав рукоположите їх у ієреї.

Та Бодруг і Неґрич не задоволилися самими тільки ласкавими словами й висвяченням, що піддавало їх під залежність Серафима, як єпископа. Вони плянували створити більш визначену правну, догматичну й організаційну базу під нову УНПЦеркву в Канаді. Особливість того пляну полягала головно в тому, що така церковна організація мала б бути вперше створена не тільки на українсько­му канадському ґрунті, а взагалі. Бож це мала бути Церква, неза­лежна від ієрархії православного світу, формою православна, а в суті наближена до протестантизму з нахилом до дальшого рефор­мування її в дусі Євангелії. Так щонайменше плянували її основники — Бодруґ, Негрич і деякі їхні співробітники. Головні автори то­го пляну здавали собі справу з того, що в тих їхніх намаганнях до реформізму вони не матимуть схвалення ні Серафима, ні навіть більшосте своїх земляків, які були прив’язані до своїх традиційних Церков. А подруге, такі пляни потребували фінансових засобів, чо­го Бодруґ і Неґрич не могли отримати від незаможних, недавно прибулих до Канади українських поселенців. Вони могли надіятися на моральну й матеріяльну підтримку тільки від Пресвітерської Церкви в Канаді, яка часто йшла на зустріч із допомогою різним релігійно-церковним Групам у їхньому ставленні перших кроків у їхньому релігійному житті в Канаді.

Опрацювавши статут заплянованої Церкви, Бодруґ і Неґрич відвідали ректора Манітобської Колегії — Віліяма Патрика, щоб порадитися з ним щодо пляну організації нової Церкви й статуту для неї та розвідати про можливості моральної й матеріяльної до­помоги від Пресвітерської Церкви. Прочитавши статут, уважно пе­реглядаючи кожну його точку, ректор Манітобської Колегії звер­нувся до Бодруга й Негрича такими словами: “Добре, дуже добре! Ви, молоді люди, розумієте свій нарід і задумуєте творити нову сторінку в церковній історії нашої молодої Домінії (самоуправної частини держави). Запевняю вас, що я всіма силами підтримаю Ваші чесні наміри в цьому ділі перед проводом Пресвітерської Церкви в Канаді. Через тиждень я скличу спеціяльні Збори наших професорів та богословів, а також пресвітерів наших Церков у Вінніпегу, а ви будьте готові на тих Зборах дати нам відповідь на численні запити щодо вашої майбутньої Незалежної Реформованої Грецької Церкви в Канаді”.

То було в п’ятницю по полудні. А на другий день, тобто в су­боту вранці, Бодруґ і Неґрич поїхали з Серафимом на місійну працю до Брокен Гед, близько 50 миль на схід від Вінніпегу, де була маленька церковця. Зійшлося дуже багато людей. Під час церковної Відправи Серафим рукоположив обох їх у священики. В Брокен Гед вони залишилися ще на два дні, відбуваючи церковні Відправи, хрищення дітей, сповідь із причащанням людей. То було 1 травня 1903 року. Повернувшись до Вінніпегу, Серафим поїхав із своїм помічником Макарієм кудись дальше на місійну працю, а Бодруґ і Неґрич пішли в середу ввечері на засідання професорів і богословів Манітобської Колегії.

Там зійшлися професори й богослови, а також пресвітери (старші брати) від поодиноких Пресвітерських Церков у Вінніпе­гу, і два юристи. Після відкриття засідання молитвою принципал (ректор) з’ясував справу й попросив Бодруга відчитати проект статуту, точка за точкою. Подаємо майже дослівно згаданий про­ект статуту так, як подає його в своїх споминах Бодруг: —

НАЗВА: Рутініян Індепендент Ґрік-Ортодокс Чорч оф Кенада (Руська Незалежна Греко-Православна Церква Канади). (Пора­дили не давати новій Церкві національної назви, бо в Канаді ніодне віровизнання не має назви свого народу, окрім Англіканської (Єпископальної Церкви). Прийнято назву: “Індепендент Ґрік-Чорч оф Кенеда (Незалежна Грецька Церква Канади).

ГОЛОВА ЦЕРКВИ: Головою Церкви — Ісус Христос, її Основ­ний

ПРАВИЛО ВІРИ: Слово Боже Старого й Нового Заповіту.

КАТЕХИЗМ: Відомий “Християнський Катехизм”.

ТАЙНИ: Дві головні Св. Тайни, що їх установив Ісус Христос, та інших п’ять Тайн, що їх передали св. Апостоли.

СПОВІДЬ: Наушну сповідь не вважати конче потрібного, хіба що на бажання окремих людей із поміж вірних. Запровадити в Церкві звичай Загальної сповіді в молитвах перед Богом.

СЛУЖБА БОЖА: Службу Божу св. Івана Золотоустого та ін­ші відправи скоротити так, щоб не тривали довше, як півтори го­дини.

(Був внесок, щоб запровадити звичай відправляти Богослу­жения формою та звичаєм реформованих християнських Церков, та я (цебто І. Бодруґ — О. Д.) відкинув цей внесок, доводячи, що українці не мають своєю мовою ні псальмів, ні гимнів, уложених під ноти для популярного вжитку так, як це мають усі протестант­ські Церкви своїми мовами. Це між українцями може прийти з розвитком нашої Церкви. Тим часом ми мусимо мати в себе лі­тургійні Відправи з молитвами та проповідями).

ЦЕРКОВНІ РИТУАЛИ: Прийнято затримати в нашій Церкві всі такі ритуали, які не противні духові Нового Заповіту. Поган­ські звичаї та вірування, що просякають у Православну Церкву, поступово відкидати, пояснюючи їх незгідність із Словом Божим Нового Заповіту та з книгами Старого Заповіту.

ЧЛЕНСТВО ЦЕРКВИ: В члени Незалежної Церкви в Канаді може вступити й бути прийнята кожна людина, що вірує в Бога, а Господа Ісуса Христа приймає за свого Спасителя й старається жити за Його заповідями, і в Духа Святого, Утішителя, Господа животворящого — у Святу Трійцю.

ОДНО ХРИЩЕННЯ — на відпущення гріхів.

СИМВОЛ ВІРИ — Апостольський та Нікейський приймається за вислів християнської віри, спільної всім християнам.

ЦЕРКОВНА ВЛАДА

Верховним правлячим тілом над цілою Незалежною Грецькою Церквою в Канаді має стати КОНСИСТОРІЯ, яку вибирають душпастирі і по одному делегатові від кожної церковної Громади на Церковному Соборі, який мав відбуватися щороку, або три роки.

Кожною церковною Громадою має керувати душпастир за згодою щонайменше трьох Громадою вибраних Старших Братів, рукоположених пресвітерів Церкви. Більшість голосів тієї Управи вирішує всі справи. Відклики та скарги вирішує Консисторія.

Церковними маєтками орудує виконавча влада, що склада­ється з членів церковної Громади (тростисти-опікуни), яких виби­рає Громада ротативно:[6]) на рік, на два, на три роки.

Душпастирів рукополагає або приймає вже рукоположених з інших Церков Консисторія. Рукоположения душпастирів відбу­вається звичаєм і формою первісної Християнської Церкви в Анті­охії (Дивись Дії Апостолів).

Виконавча влада Консисторії складається з вибраного голови, писаря, скарбника й організатора та суперінтендента (єпископа), що має відвідати всі Церкви бодай раз у рік. Перед законами Церк­ви всі проповідники рівні духовною владою. Нема ні “владик”, ні всіляких титулованих “преосвященних”. Церква наскрізь демокра­тична, як у пресвітеріян та в інших реформованих Церквах.

Усі церковні Громади мають якнайшвидше подбати про школи в своїх околицях, щоб якнайскорше позбутися неграмотности між українською спільнотою в Канаді.

**

*

Такий проект схвалили пресвітерські богослови на Зборах у Манітобській Колегії та доручили своїм правникам виготовити КОНСТИТУЦІЮ НЕЗАЛЕЖНОЇ ГРЕЦЬКОЇ ЦЕРКВИ В КАНАДІ.

Навіть поверховий розгляд тексту вищеподаного начерку ста­туту НПЦеркви в Канаді найвиразніше виявляє його протестант­ський характер. Уже саме зформульовання ієрархічного принципу (Голова Церкви Ісус Христос, її Основник) з цілковитим відки­данням людського авторитету, що його бачимо в традиційних Церквах, а головно в католицизмі, показує євангельський характер Церкви. Поняття папізму чи патріярхату заступає тут колективна влада, Консисторія, як верховне правляче тіло над цілою Церквою. Вирішує справи більшість голосів, а не одиниця з якимись особли­вими виключними правами. Коли до того додамо ще принцип рівности всіх проповідників перед законами Церкви, то в такому вигляді пригадується нам порядок Церкви апостольської доби. Пра­вилом віри служить тут Слово Боже Старого й Нового Заповіту, а не церковна традиція, виголошувані “екс катедра” (’’авторитет­но”, “непомильно”) догми й інші людські додатки. Надзвичайно характеристичний момент для світогляду головних піонерів того Руху те місце проектованого статуту, де говориться про сповідь. Там сказано: “Наушну сповідь не вважати конечною, хіба на ба­жання окремих людей із поміж вірних”. А наушній сповіді проти­ставляється загальну сповідь. Запровадження звичаю загальної сповіді в Церкві має тут характер вимоги. Важливе також місце щодо церковних ритуалів, тобто обрядовости. Приймається тільки ті частини обрядовости, які не розходяться з духом Писання Ново­го Заповіту. Явно признається, що поганські звичаї та вірування “просякають Православну Церкву”, та висловлюється вимогу, щоб ті поганські звичаї та вірування в Православній Церкві “поступово відкидати”. Отже, ми тут бачимо заповідження еволюції в світоглядово-догматичній частині НГЦеркви українських поселенців у Канаді в напрямі евангелизму. Щодо членства Церкви говориться, що членом може бути кожний, хто вірить у Бога, приймає Господа Ісуса Христа за свого Спасителя (підкреслення релігійної науки