22.01.2017
Скачати в інших форматах:

Олександер Домбровський

Нарис історії українського євангельсько-реформованого руху

УКРАЇНСЬКИЙ ЄВАНГЕЛЬСЬКО-РЕФОРМОВАНИЙ РУХ НА ЗАХІДНЬО-УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ

Початок і розвиток УЄРРуху на західньо-українських землях були зумовлені різними чинниками. Обожування людини в культі святих, навчання про непомильність пап, роздмуханий культ об­разів і фігур, накидуване безженство духовенства, і нерідкі згіршення в зв’язку з ним, а крім того доводжуваний часто до непри­стойности релігійно-церковний формалізм при його зовнішній пиш­ності й заразом убогості духа й змісту — усе те разом узято сту­кало настирливо до дверей людських голів і сердець. Коли ж до того всього трапилося тут, чи там, що хтось з наших людей, які належали до традиційних Церков, узяв припадково в руки Біблію та почав читати Євангелію, Діяння Апостолів і їхні Послання, то не міг не звернути уваги на те, як яскраво різниться наука Божого Слова від навчання традиційних Церков, що його проповідує духо­венство, і як усе те виглядає в щоденному житті. Іноді разюча роз­біжність між наукою й поступованням духовенства відкривала очі вірним традиційних Церков, та звертала їх до духовного збайду­жіння, ворожосте до духовенства й пасивного спротиву, а декого змушувала шукати істини поза традиційними Церквами. Доба пе­реваги влади Церкви й духовенства в громадському житті у без­застережно-сліпій вірі до церковних чинників почала хилитися до кінця й серед нашого суспільства в Галичині.

Деякі наші люди й молоді студенти виїздили закордон, а де­хто й за океан шукати заробітку, і там запізнавалися з іншим ре­лігійним світоглядом, основаним на засадах Слова Божого й без людських додатків. До них належав між іншими пізніший заслуже­ний український діяч, пастор і єпископ УЄРЦеркви — Василь Ку­зів. Деякі знову таки, а між ними наші студенти, входили в зв’я­зок з німецькою Євангельською Церквою в самій Галичині й на Буковині та ставали згодом не тільки симпатиками, але й вірними прихильниками Євангельської Церкви. Під час студій права в уні­верситеті в Чернівцях майбутній адвокат — Д-р Роман Морозович ходив постійно на Богослужения німецької Євангельської Цер­кви, і був у приязних стосунках із німецьким пастором. Разом із ним ходили на ті Богослужения також і інші українські студенти.

Одним із могутніх чинників, що розворушив застояне довги­ми десятиліттями, а то й століттями культурно-громадське та ре­лігійне життя галицької гілки нашого народу, була Перша Сві­това Війна. Щодо галицьких українців, то багато з них, через воєнні обставини опинилися на Заході, або на Сході, здебільшого на східньо-українських землях. Це тому, що вони були в австрій­ській армії, а згодом в Українській Галицькій Армії, і потрапляли в полон, а в полоні зустрічалися безпосередньо із західньо-европейським протестантизмом, чи східньо-европейською формою “штундизму”. Дехто з галицьких українців опинилися на еміграції ще пе­ред Першою Світовою Війною, або ж таки зразу на початках двадцятих років після програної нашої Визвольної Боротьби, і са­ме там вони зустрілися з протестантським світом. Повернувши на Рідні Землі, такі українці мали вже широке розуміння релігійних понять та засвоїли собі більше, чи менше здобуту на Заході куль­туру релігійної думки та віроісповідної терпимости. А дехто при­їхав уже із виразно євангельським світоглядом. Не можна при тому не згадати й пізнішої діяльности різних закордонних проте­стантських місій у Захадній Україні, які також причинювалися до усвідомлення одиниць західньо-українського суспільства в напрямі евангелизму.

І нарешті вирішальним чинником, який завершив перші про­блиски й успіхи в пробудженні євангельської свідомости та зактивізував УЄРРух на західньо-українському ґрунті — була жерт­венна акція українських реформованих євангеликів з американ­ського континенту. Деякі земляки з нашої заокеанської еміграції ще з-перед Першої Світової Війни зіткнулися ближче в Північній Америці з протестантським світом, а найперше з УЄРРухом. Так і виник і почався УЄРРух серед нашої еміграції там, який дбав про те, щоб сполучити в одну світоглядовову синтезу (поєднання) євангельсько-реформовану (кальвіністичну) науку із світоглядом і духом українського релігійно-культурного відродження. Тому ЄРРух серед українства, як спершу заокеанського, так згодом і рідних землях, був Рухом не тільки релігійним, але, і то у великій мірі, свідомо національним, як це воно було завжди між npoteстантськими народами Західньої Европи, чого не можна було ска­зати про інші євангельсько-віроісповідні осередки й Громади то­дішнього часу, тобто на початку двадцятих років.

Радіючи з наших успіхів у Визвольній Боротьбі, а згодом бо­ліючи тим, що ми програли в цій боротьбі, а в дальших наслідках боліючи з прикрих обставин, коли Україна потрапила під москов­сько-більшовицьку й польську окупацію, наші заокеанські, євангельсько-реформовані українці підтримували безперервний зв’язок із Рідною Країною. Про якубудь закроєну на ширшу скалю євангелізаційну акцію в умовах підсовєтської дійсности не можна було навіть і мріяти. Залишалися ще західньо-українські землі, де ши­рилася латинізація, і росли костьоли, як гриби після дощу, але все ж таки польська конституція формально гарантувала свободу совісти, і в таких умовах можна було ще сяк-так боротися па­раграфами з місцевою окупаційною владою.

Це стало причиною, що очі наших заокеанських євангельсько-реформованих земляків звернулися перш за все на Західню Україну. Вони прагнули до того, щоб своєю релігійною акцією, що мала також національний характер, гоїти духовні недомагання західнього українства, а також творити нові релігійно-духовні вартості на основі Христової Євангелії. Згідно з намірами прово­ду УЄРРуху ті нові вартості мали бути ліками не тільки проти все­владного релігійного формалізму, але й проти модерного безбож­ництва в формі чи то “невинної” релігійної байдужости, чи во­йовничого комуністичного атеїзму, як також і проти початої ла­тинізації Гр.-Кат. Церкви, а в дальшому й польонізації західно­українського народу. Отже наші американські реформовані еван­гелики думали не тільки про Церкву, бо це була їхня головна мета, а не в меншій мірі й про самий нарід, якому ця Церква мала слу­жити.

Піславши перших реформованих місіонерів (П. Крат, В. Кузів, Л. Бучак з дружиною, а згодом і інших) та зорієнтувавшись, що західньо-український терен зі своїми високоідейними й жертвенними євангельсько-реформованими осередками духовно пригожий до сіяння євангельсько-реформованої науки й світогляду, УЄО в ПА перебрало в свої руки ініціятиву організації на ширшу скалю своєї місійної акції в Західній Україні. Звісно, його далекосяглі пляни не тільки в церковній ділянці, але й у культурній, потребували відпо­відного часу й поширення того Руху в Західній Україні.

Щоб мати яснішу картину обставин у Галичині, не зайво буде пригадати плянову акцію латинізації Гр.-Кат. Церкви під патро­натом єпископа Хомишина, тобто так званого крила “западників” українського кліру. По церквах станіславівської єпархії запрова­джували тоді латинізацію богослужебних відправ, накидали новий календарний стиль і примусове безженство духовенства. Єпископ прикривався тим, що, мовляв, з релігії не треба робити політики, і старався показатися якнайбільше льояльним до окупаційної вла­ди та йти їй можливо на руку. Така подвійна, тобто і римо-католицька акція латинізації галицького суспільства — ззовні й зсе­редини, — не віщувала нічого доброго. У таких випадках почина­лося нібито від невинних речей, як зміна календаря, чи принагід­ний вступ по дорозі до ближчого костьола на один “Отче наш” чи “Богородице Діво”, а кінчалося не раз зміною метрики, цебто пе­реходом на римо-католицизм. Працюючи в парафіяльній канцелярії архикатедрального храму св. Юра у Львові, один священик кілька років перед Другою Світовою Війною скаржився авторові цієї пра­ці, що немає майже дня, щоб хтось із парафіян, або й по кілька осіб не приходили відбирати метрику з церкви, щоб занести її до костьола.

Там, де по селах були фільварки польських поміщиків, у яких працювали наші люди, поставали на скору руку “костьоли”, захоронки з “матечками” (монашками) для польонізації українських дітей! Починався цей асиміляційний натиск спершу на працівників фільварку під загрозою звільнення з роботи, а тоді йшла згодом дальша поступова польонізація. УЄРРух із своїм світоглядовим поєднанням евангелизму з національно свідомим і громадсько ви­робленим українством та після поширення серед українського су­спільства міг був спричинитися до послаблення згаданого асиміля­ційного процесу в Західній Україні. Наші реформовані евангелики були переконані, що правдиво український евангелизм — міг би стати нездобутою релігійно-національною твердинею як проти польського латинства, так і проти московського, чорносотенного православія — обох головних винародовлювальних чинників, які були вбивчими для українського народу.

До того всього приєднався ще один чинник, який ускладню­вав діяльність УЄРРуху на західньо-українському грунті в двадця­тих і тридцятих роках нашого століття. Після Першої Світової Війни з’явилися на терені Західньої України невеличкі, але досить чисельні, розсіяні по цілій країні Громади різних євангельських ві­ровизнань, як: баптисти, євангельські християни, п’ятидесятники, адвентисти, дослідники Біблії, або, як їх інакше називають, свідки Єгови, методисти, а також різні невеличкі групи з менш виразним віровизнаневим обличчям, які залюбки себе загально називали евангеликами, або євангельськими християнами, не бажаючи іноді докладніше виявити свою віровизнаневу приналежність. Так ро­били часто кольпортери, які ходили по хатах і розпродували різні свої релігійні журнали та літературу пропагандивного змісту.

Деякі з тих Громад і груп стояли на дуже низькому рівні як з погляду віровизнаневого, так розумово-культурного й громад­сько-національного. Брак основної освіти, а часто-густо й цілко­вита неграмотність, обмеженність релігійної думки, назадництво, вузькоглядний сектантський дух — це головні ознаки деяких із зга­даних тут середовищ. Через брак ясного віровизнанево-догматичного становища вони надолужували загально втертими своїми гас­лами й моральними вимогами. Це були здебільшого люди, які ди­вилися нерадо на всілякі прояви суспільної діяльности й свідомого національного життя, вважаючи їх за “гріх” та “політику”.

У Галичині вони діяли під спільним дахом із своїми польськи­ми однодумцями, а на Волині при спільному московському “котьолку”, бувши керовані різними чужинецькими центрами, не ви­являючи бажання звільнитися від цих чужих, часто-густо політич­но ворожих українству впливів, та формувати свої власні віровизнаневі й церковні середовища на базі національного принципу. Усі ті Громади й середовища виступали під загальною фірмою евангелизму, отже протестантизму, роблячи таким чином дуже погану рекляму протестантському світові взагалі, а УЄРРухові зокрема.

Не зайво буде пригадати, що як наші православні, так і наші католики були неперевершеними неуками у справах різниць між євангельськими визнаннями. А наші широкі маси не розрізняли майже зовсім поодиноких євангельських віровизнаневих осеред­ків, окреслюючи їх усіх такими спільними, згірдливими назвами, як: “сектанти”, “штундисти”, “безбожники!, “долярова віра” то­що. Тому всі ці разюче від’ємні сторони деяких цих середовищ ішли в загально громадській опінії на рахунок УЄРРуху. У таких жалюгідних обставинах, наскрізь пересяклих незнанням і трагіч­ним нерозумінням, що випливали з неосвіченосте нашого суспіль­ства в релігійно-віровизнаневій ділянці (Лютер і Кальвін були в опінії наших широких мас уосібленням зла й жорстокосте, а з того знані вислови: “Ти, Лютре — ти, Кальвіне!”), українські рефор­мовані євангелики мусіли, згідно із знаною приповідкою доводити перед своїм суспільством, що вони... не верблюди. Правда, біль­шість із згаданих євангельських осередків почали згодом україні­зуватися та поступово звільнятися від чужих впливів. Разом із тим відбувався процес поступового зростання національної свідомосте, головно серед молодшого покоління, але це все починало дозрівати щойно в тридцятих роках, за кілька років перед Другою Світовою Війною.

Порівнюючи УЄРРух з іншими нашими євангельськими осе­редками, треба, в ім’я історичної правди, ствердити, що цей Рух перевищував назагал ті інші осередки на цілу голову багато в чо­му. Цей рух був незалежний від чужих, неприхильних, або байду­жих до українства чинників. У його основу ввійшов і національний принцип, тобто без спільних “дахів” у Галичині та “общих котьолків” на Волині з іншими національними євангельсько-реформованими групами. Хоч, правда, Союз Українських Євангельсько-Реформованих Громад оголосив був на переходовий час своє формальне приступлення до Євангельсько-Реформованої Церкви в Польській Республіці з осідком Консисторії у Варшаві 1932 року, але це був тільки юридично-тактичний крок для здобуття легалі­зації, тобто повноправного становища в державі з можливістю самостійно існувати й діяти.

Але навіть у часі тимчасового приступлення до ЄРЦеркви в Польщі — (до якої, крім незначного числа поляків, належали пе­реважно чехи, німці й французи) СУЄРГромад користувався ціл­ковитою автономією у своєму внутрішньо-церковному житті, про що ще буде мова далі. У порівнянні з іншими євангельськими осе­редками УЄРРух на західньо-українських землях був досить чис­ленний своїм членством.

Коли українське членство різних наших євангельських середо­вищ походило, за незначними винятками, з пересічних верств на­шої національної спільноти, і тим самим не мало доступу до укра­їнської інтелігенції, а вже тим більше до світа української науки, преси та загально культурно-національного сектора, то членство УЄРРуху, крім нашого назагал національно свідомого селянства й робітництва по містах, мало в своїх рядах також декого і з нашої інтелігенції. Це відкривало тому Рухові більший доступ до світа наших культурно-громадських середовищ. Духовенство й місійні робітники того Руху були національно свідомі українці, а деякі навіть з більшим стажем громадської діяльности, та люди з осві­тою. Вони кінчили відповідні богословські школи, а деякі були випусниками богословських факультетів західньо-европейських університетів. І це було тоді, коли проповідники й місійні праців­ники інших євангельських, національно мішаних Церков і середо­вищ, були в чималій мірі чужинці (німці, москалі, поляки й інші), або й наші переважно національно несвідомі люди. Щойно пізніше, вже в тридцятих роках, разом із поступовим зростанням націо­нальної свідомости українського членства й збільшеної акції його молодшого покоління, провідні чинники тих Рухів і середовищ були змушені новими обставинами заохочувати більше українців до ре­лігійної праці, бо чужо-національні місійні працівники натрапляли на щораз то більші труднощі, а то й упередження при їхній діяль­ності серед української людности. Поза тим ті місійні робітники були здебільшого менш освічені та мало вироблені в культурносуспільному розумінні.

Ми вже тут не згадуємо про тих місійних працівників різних євангельських осередків, що з Біблією під пахою не грішили ніяким знанням, крім завчених напам’ять найважливіших біблійних текстів та утертих, багато разів повторюваних фраз. Серед інших, голов­но менш вироблених у віровизнаневому й організаційному розумін­ні євангельських середовищах, не бракувало вузькоглядного духа, який змушував їхнє членство засклеплюватися щільно тільки в своєму середовищі, і не мати із “світом” нічого спільного.

Як виходить із звідомлень, друкованих на сторінках часопи­сів і журналів УЄРРуху, його члени брали участь у культурно- громадській діяльності при Читальнях “Просвіти”, при кооперати­вах, гуртках Сільського Господаря тощо. Позатим від УЄРРуху віяло більше західнім европеїзмом протестантського стилю. Мож­на було пізнати з відносно багатьох ознак, що цей Рух нехай і не­величка гілка європейського протестантизму, то між тим Рухом і добою Реформації існують певні світоглядові й культурні нитки духовного зв’язку.

УЄРРух був саме в повному того слова значенні українським не тільки тому, що в основі його діяльности лежав національний принцип, а також у релігійно-культурному й психологічному від­ношенні. Провідні чинники того Руху не брали живцем чужих форм і зразків з чужонаціональних євангельсько-реформованих Церков на український грунт, а старалися знайти можливості, щоб зміст тих духовних вартостей прибрати в самоцвіти української культури, і в такій формі подати їх українській людині, як духовну поживу. Провідні діячі того Руху не потребували робити перших кроків у спробі передавання цих ідей українській людині, бо ті перші кроки вже були зроблені між американсько-канадськими українцями євангельсько-реформованого віровизнання. Треба було тільки нав’язуватися до проробленого вже діла і йти власними шляхами для успішної євангелізації свого народу на Рідних Зем­лях та закріплювати і поглиблювати живе поєднання українських духовних вартостей з євангельським християнством.

Не зайво буде згадати мимохіть, що крім своєї відданости справі реформованого християнства провідні особи УЄРРуху ви­являли також свою відданість нашій загально національній справі. Під час свого перебування закордоном і участи в різних З’їздах і Конференціях загально світового, європейського, чи північно­американського протестантизму, вони інформували чужинецький протестантський світ і його провідних діячів найперше про тяжке становище українського народу за часів між Першою і Другою Світовими Війнами та старалися ширити правду про Україну. Приміром, пастор, а згодом єпископ УЄРЦеркви в Західній Укра­їні — В. Кузів, виїздив шість разів з Америки до Західньої України, щоб там на Рідних Землях допомогти особисто в діяльності УЄРРуху. Під час тих своїх подорожей він затримувався довше, чи коротше в Західній Европі (Німеччина, Швайцарія, Чехо-Словаччина, Англія), де брав участь у різних релігійних З’їздах та крім церковних справ присвячував увагу ще й національним. УЄРРух був тоді чи не єдиним нашим віконцем на широкий протестант­ський світ. Той Рух тримався міцно своєї національної спільноти, а в традиції кальвінізму стоїть усе на першому місці сильна по­в’язаність з широкими народніми масами. Немає сумнівів, що поль­ська окупаційна влада зловмисно створювала труднощі тому Ру­хові, мабуть більше за його свідомо національний характер, яким відзначаються всі реформаційні Церкви Західньої Европи, як за його протестантське обличчя, чи навіть світоглядово-антикатолицьке наставления. До цієї справи ми ще повернемося. Це ті без­сумнівні позитиви, що відрізняли той Рух від інших євангельських Рухів і середовищ у Західній Україні.

На сторінках української преси, а іноді й популярних, брошуркових видань появлялися час від часу більші й дрібніші згадки про загально євангельський, зокрема УЄРРух у Західній Україні в то­му часі в дуже необ’єктивному тоні та найчастіше, коли бракувало основних відомостей з тої ділянки. Тон і зміст деяких звідомлень переходили не раз границі звичайної пристойности й журналістичної етики в своїх злобних виступах проти реформованих євангели­ків. Різні, найчастіше другорядні писаки, дошукувалися причин по­яви й діяльности євангельських Рухів між українцями в бажанні матеріяльної наживи провідних діячів тих Рухів, тобто, як їх окреслювано спільною назвою, — “долярової віри”, а далі в не­нависті й інтригах щодо традиційних Церков, а навіть у підтриму­ваній і протегованій польськими урядовими чинниками агентурно- підрівній акції для того, щоб розбивати національну єдність західнього українства. Ті, що так писали, мабуть не знали того, що ненависть і сріблолюбство аж ніяк не можуть бути поштовхом до організації якоїнебудь християнської Церкви, бо така Церква не матиме Божого благословення й ніколи не зможе встоятися. Що більше, навіть світська організація, чи установа мусять мати в сво­їй основі якісь ідеалістичні мотиви, коли не хочуть стати швидкоминулим явищем. Закидання українським протестантам розбиття національної єдности західнього українства обчислене на патріо­тичні почування українців, мовляв, тримайтеся здалека від того Руху, якщо не хочете бути зачисленими до шкідників, чи зрадників свого народу. Тим часом не було що розбивати, бо поперше тої єдности як у церковній, так і політичній ділянці й так не було, не було її найперше між самими українськими католиками, а подруге саме політичні,  польські урядові чинники кидали колоди й зло­вмисно створювали труднощі саме тій “агентурно-підривній акції”, цебто УЄРРухові.

Таке нечесне упрощування причин появи діяльности Євангель­ського Руху взагалі, а УЄРРуху зокрема в Західній Україні тільки компромітувало й понижувало отих гр.-кат. “спеців” від євангель­ських справ. Глибших причин появи в тому часі євангельських Ру­хів, а в тому й УЄРРуху, треба дошукуватися у діянні безсторон­ніх закономірностей історичного розвитку. Заставлений півден­ним карпатським бар’єром західньо-український терен був силою різних обставин відокремлений століттями від впливів західньо- европейського протестантизму. Сильно розвинені впливи Рефор­мації на терені Польщі в другій половині XVI століття, а тим са­мим і на українському ґрунті, підупали через політично-історичні обставини. їх остаточно зліквідувала протиреформаційна акція польсько-єзуїтської, як і московсько-православної сторони. Політично-віроісповідні умови в рамцях державних кордонів католицько-напастницької Польщі та католицької Австрії, економічно-су­спільний стан села з тавром панщини й залишків февдальних по­рядків та організованого в цехах і церковних братствах міщанства з тоненькою верствою тодішньої інтелігенції, та й то головно зі священичого стану, — тримало тодішнє русько-українське суспіль­ство в ізоляції перед впливами західньо-европейського протестан­тизму.

До того треба ще додати й те, що та інтелігенція пов’язана з колами людей, — що змагалися за впливи духовенства на політику й культуру, мала ментальність (духовість), яка випливала з тра­диційного консерватизму, і формувалася під переважним впливом тодішньої Уніятської Церкви — своєрідного на західньо-українському грунті заборола русько-української народности. Щойно в процесі культурно-національного відродження та громадсько-по­літичної активізації провідних верств західньо-українського су­спільства, при наявності російської тюрми народів на Сході Евро­пи з її політично-суспільними недомаганнями та низьким поземом культурного життя, почався енергійний зворот до Заходу й зраз­ків його культурно-громадського життя в пошукуванні нових шля­хів історичного походу народу, щоб дійти до своєї остаточної ме­ти — своєї державносте.

Франко, Драгоманів, Павлик і інші були носіями ідей того но­вого духового підсоння. У процесі розвитку світогляду й дій західньо-української людини почали проявлятися й нові мірила оцін­ки релігійно-церковних Рухів у Західній Европі, а тим самим Ре­формації. А мілітарно-політичне й народньо-культурне зрушення застояного дотепер десятиліттями, а то й століттями стану захід­ньо-українського суспільства за часів Першої Світової Війни до­вершило поступ щодо світоглядовости його багатьох людей. На тлі того поступу появилися перші ластівки духовної весни — єван­гельського християнства, скріпленого згодом акцією закордонних протестантських місій. У тій площині й треба розглядати зродження й історію діяльности УЄРРуху в Західній Україні.

Процес розвитку того Руху поступав уперед рівнобіжно з ді­янням вищезгаданих чинників, що сприяли тому Рухові. Самі ж переслідування того Руху своїми й чужими скріплювали його ряди морально й численно. Приміром, згідно із статтею “Кров мучени­ків!” (“Віра і Наука”, травень 1926 р.) про напад намовленої міс­цевим парохом юрби греко-католиків у Молодятині (Коломийщина) на євангеликів, УЄРРух скористав на тому не тільки мораль­но, а й збільшенням свого членства, бо, як каже звідомлення: “Як відповідь свящ. Балицькому за погвалтовання євангельських пас­тирів дві гр.-кат. родини в Молодятині зголосили свій перехід на Євангельську Віру”. У звідомленні говориться між іншим, що гр.-кат. Громада в Молодятині була обурена проти юрби, яка сво­їм дикунським вчинком стягнула ганьбу на їхнє село. Деякі кращі одиниці-католики з Молодятина відвідали побитих пасторів, ви­являли своє обурення з приводу такого жалюгідного вчинку. Це згадано тільки одну ланку з довгого ланцюга прикрощів і пере­слідувань УЄРРуху від наших таки людей на Рідних Землях, не згадуючи прикрощів і переслідувань від “властьімущих”.

Те, що на Заході проходило між іншим у віровизнанево-церковному напрямі далеко швидше, на Сході появлялося із запізнен­ням. У передреформаційній, а згодом реформаційній добі — іно­вірців також переслідували й убивали представники традиційної Церкви. Явище діяння безсторонніх закономірностей історичного розвитку проходило на віровизнаневому відтинку більш менш по­дібно як і на інших відтинках життя народів і суспільств, як на економічно-політичному. Короткотривала революція в Англії за Кромвела в XVII столітті й французька революція під кінець XVIII століття знайшли свій жахливий відгомін на Сході Европи щойно в XX столітті. А Реформація відбилася (не беручи до уваги дру­гої половини XVI століття, коли метеор її спалахнув і погас на терені Польщі) відгомоном своєї євангельської ідейносте й жерт­венности на східньо-европейському терені й на пограниччі між східньою й західньою Европою щойно XIX і в продовженні акції в XX столітті. Схід назагал із відомих причин завжди відгуку­вався спізнено на східньо-европейські духові течії й явища.

Не зайво буде згадати коротко про ще один відтинок, на якому УЄРРух мав чимале поле до діяння. Він був у великій мірі, відповідно до можливостей і розмірів своєї діяльности, успішним релігійним протизасобом до комуністичної, безбожницької пропа­ганди, яка між Першою і Другою Світовими Війнами продиралася через кордони на Збручі, або її поширювали місцеві комуністичні пропагандисти від так званої Комуністичної Партії Західньої Укра­їни, “наші” сельроби та їхні світоглядові поплентачі. Розуміється носії цієї рафінованої пропаганди давали собі легко раду в пере­конуванні наших робітників і селян про недоречність культу свя­тих, образів і фігур, особистої сповіді на вухо, цілого церковного церемоніялу з театральноподібними шатами духовенства, свяче­ною водою, різними речами релігійного вжитку, свічками, кадила­ми, панахидами й парастасами тощо, тобто з виявими далекойдучого унаочнення й матеріялізовання абстрактних релігійних по­нять. Вони в своїй комуністичній і заразом протирелігійній пропа­ганді наголошували на іноді величезну економічно-суспільну різницю між представниками гр.-кат. приходства з десятками мор­гів поля, садом, городом, пасікою, священичою платнею від дер­жави, і крім того прибутками “з живого й померлого”, а при тому всьому ще й часто при використовуванні сільського робітника на жнива й на іншій роботі, — аз другої сторони пересічними меш­канцями сільської хатини, яким часто бракувало не тільки хліба, а навіть картоплі на переднівку. Така очевидна економічно-суспільна різниця промовляла сама за себе. Як не як, але ті аргументи до­сить яскраво промовляли до робітничих і селянських мас. Інша справа, що сельробівські, цебто скриті комуністично-атеїстичні пропагандисти старалися з допомогою демагогії “перевиконати” свою роботу, б’ючи пропагандивним тараном по економічно-су­спільних порядках, таких невідрадних у житті українських селян і робітників під польською окупацією.

Протилежно до того зовсім інакше була справа з цією пропа­гандою на терені євангельських Рухів, а зокрема більш освічених кругів наших реформованих євангеликів, де не було ні виявів матеріялізовання абстрактних релігійних понять, ні інших кричу­щих виявів культу, свого роду багатобожжя, віри в чародійну си­лу деяких предметів (неофетешизму), віри в існування душі в ре­чах (анімізму), а крім того проповідники отримували скромну платню згідно з біблійною засадою — гідний робітник своєї запла­ти. Ті проповідники не мали на своїй голові ні жнив і возовиці до “попівського току”, ні інших господарських справ, тільки духовне піклування членами своїх церковних Громад. Тому комуністично- безбожницька пропаганда заломлювалася найперше на тих тере­нах, де існували й діяли наші євангельські Рухи, а найперше національно свідомі, більш освічені й інтелектуально відпорніші українські реформовані євангелики.

На жаль, наше суспільство й його провідні кола, від яких можна було очікувати більш мужнього, справедливого й безсто­роннього підходу до важливих і основних справ нашого національ­ного, а зокрема духовного життя, не здобулися на належну оцінку того Руху. Щойно на еміграції, в умовах зміненого життя й існу­вання мільйонів протестантів різних віровизнаневих відтінків, які займають найвищі державні становища, викладають в університе­тах та впливають у великій мірі на творення громадської опінії, доводиться цьому українському емігрантському суспільству під тиском таких могутніх чинників зміняти й свої погляди на проте­стантський світ і годитися з поглядом, що народність і віра — це дві окремі справи. Цю зміну поглядів помічаємо й на сторінках частини української еміграційної преси. А там, на Рідних Землях, під владою безбожного комунізму, український евангелизм росте, як здоровий опір на примусово насаджуване більшовицькою про­пагандою і переслідуванням безбожництво, вірячи твердо, що адові ворота не переможуть Божої Церкви, і не зможуть вирвати Бо­жої Правди із серця української людини.

Щоб викласти більш-менш відповідно в історичному дусі кар­тину минулого згаданого Руху — історію його зародження, роз­витку й діяльности між двома світовими війнами в Західній Укра­їні, конче треба зупинитися найперше над його періодизацією, не­хай і короткої, але багатої силою людського духа історії.

Перший період тієї історії починається на самому початку двадцятих років і триває до 1925 року, тобто до приїзду з Америки пастора П. Крата, В. Кузіва й Л. Бучака з дружиною — відомих діячів УЄРРуху та народньо-громадського життя. Без допомоги їх і взагалі УЄО в ПА згаданий Рух не міг би був виказатися так помітно своїм розвитком, який він здобув.

Згадуваний уже Д-р