Обрані Богом

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ. БОЖЕ ПРИЗНАЧЕННЯ І СВОБОДА ВОЛІ

 

Тема Божого призначення, як видається, кидає тінь на саму суть свободи людини. Якщо Бог вирішив визначити наперед наші долі з вічності, то це переконливо свідчить, що наш вільний вибір – лише забавка, безглузда метушня у виставі з попередньо визначеним фіналом. Видається, що Бог написав для нас недвозначний сценарій, а ми лише втілюємо його.

Щоб знайти доступ до загадки про зв’язок Божого призначення й свободи волі, мусимо спершу визначити свободу волі. Самі спроби визначення можуть призвести до запеклих суперечок. Ймовірно, найбільш популярне визначення звучить так: свобода волі – це здатність робити вибір без будь-якого упередження, схильності чи настрою. Для того, щоб воля була справді вільною, вона має діяти з позицій нейтралітету, без будь-якої упередженості.

На перший погляд все це виглядає дуже привабливо. В цьому визначенні ви не знайдете ні крихітки внутрішнього чи зовнішнього примусу. Однак під цією поверхнею ховаються дві серйозні проблеми. З іншого боку, якщо ми робимо свій вибір виключно з позиції нейтралітету, без будь-якої схильності, то робимо його без причини. Якщо наш вибір нічим не обгрунтований, якщо він абсолютно спонтанний, то він не має жодного морального значення. Якщо вибір відбувається раптово – як бульбашка з’являється на поверхні води – то його не можна оцінювати за категоріями “добре” чи “погано”. Оцінюючи наш вибір, Бог цікавиться його мотивами.

Розглянемо випадок з Йосипом і його братами. Коли Йосипа продавали в рабство, зіграло свою роль і Провидіння Боже. Через роки, зустрівшись зі своїми братами в Єгипті, він мовив їм: “Ви задумували були на мене зло, та Бог задумав те на добре” (Буття, 50:20). Тут мотивація була головним чинником, що визначала добро чи зло певного вчинку. Участь Бога у дилемі Йосипа була благою; участь його братів – злою. Існувала причина, з якої брати продали Йосипа в рабство, і їхня мотивація була злою. Їхнє рішення не було ні спонтанним, ні нейтральним. Вони заздрили своєму брату. Прийняте ними рішення про продаж Йосипа було продиктоване їхніми злими бажаннями.

Друга проблема, пов’язана з цим популярним визначенням, має не стільки моральний, скільки раціональний характер. Як можна взагалі зробити вибір за відсутності попередньої схильності, бажання чи потягу, будь-якої попередньої мотивації чи причини? Якщо воля абсолютно нейтральна, навіщо їй вибирати правий чи лівий варіант? Це нагадує проблему, з якою зіткнулася Аліса в Країні Чудес, коли підійшла до розвилки на шляху. Вона не знала, куди їй повернути. Побачила усміхненого Чеширського кота на дереві і запитала його: “В який бік мені йти?” Кіт поцікавився: “А куди тобі треба?” “Я не знаю”. “Тоді, -- відповів Кіт, -- це не має значення”.

Розгляньмо дилему, що постала перед Алісою. Фактично вона могла вибрати один з чотирьох варіантів. Вона могла повернути вліво або вправо. Крім того, могла повернутися туди, звідки щойно прийшла. А могла залишитися на місці і чекати до кінця своїх днів. Щоб зробити крок у якомусь напрямі, їй потрібна була мотивація, схильність. Без будь-якої мотивації, якоїсь налаштованості, її реальним вибором став би четвертий варіант – залишатися на місці до смерті.

Ще одна відома ілюстрація цієї ж проблеми – розповідь про байдужого віслюка. Цей віслюк не хотів нічого, або хотів усе зразу. Його господар поставив зліва від нього кошик з вівсом, а справа – кошик з пшеницею. Якщо віслюкові не схочеться ні того, ні іншого, його чекатиме голодна смерть. Якщо ж бажання їсти виникає, то воно тягне віслюка одночасно і до вівса, і до пшениці, а тому він знову-таки голодуватиме. Ця однакова прихильність паралізуватиме віслюка. Будь-яка мотивація відсутня. Без мотиву немає вибору. Без вибору немає їжі. А без їжі не стане й віслюка.

Ми маємо відкинути теорію нейтралітету волі не лише через її ірраціональність, а й тому, що, як побачимо, вона цілковито суперечить Біблії.

Християнські мислителі надали нам два дуже важливі визначення свободи волі. Розглянемо перше визначення, запропоноване Джонатаном Едвардзом в його класичній праці “Про свободу волі” (Freedom of the Will”).

Едвардз визначає волю як “вибірковий розум”. До того, як зробити певний моральний вибір, мусимо мати спершу якесь поняття про те, що вибираємо. Отже, наш вибір спирається на те, що схвалює або що відкидає наш розум. Наше розуміння цінностей відіграє ключову роль у процесі прийняття рішення. Мої схильності й мотиви, як і мій фактичний вибір, формуються моїм розумом. Знову-таки якщо мій розум не бере в цьому участі, то вибір робиться узагалі безпідставно. Відтак це цілком довільний і морально безглуздий акт. Адже інстинкт і вибір – різні речі.

Друге визначення свободи волі таке: “Свобода волі – це здатність обирати бажане”. Воно грунтується на іншій важливій основі – бажанні людини. Мати свободу волі – значить бути здатним вибирати згідно з нашими бажаннями. Тут бажання відіграє ключову роль елемента, що забезпечує мотивацію або причину здійснення вибору.

Ми наблизились до найскладнішого. За Едвардзом, людина не лише може вільно вибирати бажане, але й мусить вибирати це бажане, природно, за умови реального здійснення вибору. Те, що я називаю законом вибору за Едвардзом, звучить так: “Воля завжди робить згідно з її найсильнішим потягом у даний момент часу”. Це означає, що кожний вибір є вільним і кожний вибір є визначеним наперед.

Я вже казав, що ми підійшли до найскладнішого. Слова тих, які кажуть, що кожний вибір є вільним і водночас визначеним наперед, звучать доволі суперечливо. Але “визначеність наперед” у нашому випадку не означає тиску на волю з боку якоїсь зовнішньої сили. Вона, швидше всього, стосується внутрішньої мотивації чи бажання людини. У скороченій формі закон Едвардза вчить: наш вибір визначається нашими бажаннями. При цьому вибір залишається вибором, але мотивується він нашими бажаннями. Це ми й називаємо самовизначенням, що і є сутністю вибору.

Замисліться на мить про те, як вибираєте ви. Чому і яким чином це відбувається? У цей момент ви читаєте цю книжку. Чому? Ви вибрали її тому, що цікавитеся темою Божого призначення, хочете докладно засвоїти її? Можливо. А може, викладач дав вам завдання прочитати цю книжку, і зараз ви думаєте: “Не маю ніякого бажання читати її. Просто я мушу це зробити, і зараз продираюся через кожну сторінку, щоб виконати бажання іншої людини. За інших умов я б ніколи і не торкнувся її”.

Але умови завжди інші, хіба не так? Навіть якщо ви читаєте цю книжку у зв’язку з певними обов’язками, вибір робите саме ви: виконати завдання чи не виконати його. Саме ви вирішили, що краще або доцільніше прочитати цю книжку, а не закинути її якнайдалі. В цьому я таки певен, адже ви її саме читаєте.

Будь-яке рішення ми приймаємо з якоїсь причини. Коли наступного разу ви опинитеся в якому-небудь залі (у театрі, класі чи церкві) і вибиратимете місце, запитайте себе: “Чому я хочу сісти саме тут?” Можливо, це єдине вільне місце, і ви вирішили, що краще все-таки сісти, ніж стояти. А може, виявите, що сіли неусвідомлено. Ви сіли ближче до сцени або подалі від неї. Чому? Можливо, це пов’язано з вашим зором. А може, ви занадто несміливі чи, навпаки, комунікабельні. Вам може здатися, що ви сіли саме на це місце без будь-якої причини, але вибір місця завжди здійснюватиметься під впливом найсильнішого потягу в момент прийняття рішення. Цей потяг може бути й дуже простим – ви обираєте найближче вільне місце, щоб довго не шукати іншого.

Процес прийняття рішення – справа складна, адже варіанти нашого вибору часто дуже різноманітні й численні. Додайте до цього, що всі ми – істоти з численними й різноманітними бажаннями. Ми керуємося різними, іноді доволі конфліктними, мотивами.

Наведу приклад з морозивом. Я постійно маю клопіт з ним. Дуже люблю морозиво. Якби існувала залежність від морозива, я був би типовим представником групи залежних. Я маю принаймні двадцять фунтів зайвої ваги, і впевнений, що принаймні п’ятнадцятьма фунтами зайвої ваги я зобов’язаний саме морозиву. Завдяки морозиву мене тепер стосуються приказки: “На губах – на мить, а на талії – доки будеш жить” або: “Через радощі тілесні не пролізеш у двері”. Через моє захоплення морозивом мені доводиться купувати сорочки, розширені в талії.

Якби моя воля, я хотів би бути струнким і м’язистим. Ненавиджу втискатися в костюми, що стали затісними. Не люблю, коли якісь бабусі з усмішкою ляпають мене по животі. Для декого це взагалі стає якоюсь непереборною звичкою. Але я знаю, як позбутися зайвої ваги – я мушу відмовитися від морозива. І ось я на дієті. Я сідаю на дієту, бо хочу цього. Я хочу скинути вагу. Я мрію виглядати краще. Все йде добре доти, поки хто-небудь не запросить мене до кондитерської “Swenson’s”. Як відомо, там готують найкращий у світі десерт. Я розумію, що мені туди не можна. Але ж мені там подобається. Тому, коли наступає момент рішення, мене роздирають суперечливі бажання: мені хочеться схуднути, але й хочеться морозива. Те з бажань, яке виявиться сильнішим у момент прийняття рішення, й буде реалізоване. Все дуже просто. 

Тепер погляньте на мою дружину. Ми збираємося відзначити срібне весілля, і я знаю, що вона важить стільки ж, скільки в день нашого весілля. Її весільне плаття так само ідеально лежить на ній. Вона не має якихось проблем з морозивом. Більшість сортів морозива містить ваніль, шоколад і полуничний сироп. Від погляду на них у мене котиться слина, однак мою дружину вони не спокушують. Але ось ми наближаємося до “Baskin Robbins”. У вітрині ми бачимо шоколад і пломбір. Кожного разу, коли ми проходимо повз “Baskin Robbins”, моя дружина якось дивно змінюється. Її крок сповільнюється, долоні холодіють і пітніють, і я майже відчуваю, як у неї починається слиновиділення. Вона відчуває той самий конфлікт бажань, який я переживаю щодня.

Ми завжди робимо вибір згідно з нашим найсильнішим потягом у даний момент. Навіть зовнішні акти примусу не можуть цілковито усунути свободу нашого вибору. Примус означає участь якоїсь сили, що нав’язує людям такий вибір, котрого без впливу ззовні вони ніколи не зробили б. Я не маю ані найменшого бажання сплачувати податки, хоч уряд змушує мене робити це. Я можу відмовитися сплачувати їх, однак наслідки цього менш бажані, ніж сплата. Загрожуючи  ув’язненням, держава нав’язує мені свою волю –  сплатити податки.

Або ж розглянемо випадок збройного пограбування. До мене підходить озброєний тип і каже: “Гаманець або життя”. Він обмежує перелік варіантів мого вибору двома. За інших умов я б ніколи не віддав йому гроші. Існують значно кращі способи благодійництва. Однак зненацька, внаслідок дії цього зовнішнього примусу, мої бажання змінюються. Цей бандит вдається до сили, щоби пробудити в мені певні бажання. Тепер я мушу вибирати одне з бажань – жити або віддати йому мої гроші. Ймовірно, я б віддав йому гроші, тому, що, вбивши мене, він так чи інакше забере їх. Хоча деякі люди можуть відмовитися: “Я б краще помер, ніж віддав цьому типу свої грошики. Хіба що він забере їх у трупа”.

Так чи інакше вибір зроблено. І зроблений він  відповідно до нашого найсильнішого бажанням на даний момент. Пригадайте який -небудь випадок, коли ви робили вибір, ігноруючи своє найсильніше бажання у той момент. А як щодо гріха? Кожен християнин має у своєму серці бажання слухатися Христа. Ми любимо Ісуса і хочемо прославляти Його. І все ж кожен християнин грішить. Гірка правда в тому, що в момент скоєння гріха він приваблює нас більше, ніж послух Христу. Якби ми завжди бажали підкорятися Христові більше, ніж грішити, то ми ніколи б не грішили.

Хіба не про це каже апостол Павло? Хіба не згадує він ситуацію, коли вчинив супроти свого бажання? У Посланні до Римлян  Павло каже: “Бо не роблю я доброго, що хочу, але зле, чого не хочу, чиню” (Рим. 7:19).

 Видається, нібито під впливом Святого Духа Павло підтверджує існування таких моментів, коли ми чинимо проти свого найсильнішого потягу.

Дуже малоймовірно, що в цьому уривку апостол проголошує одкровення з приводу механізму дії волі. Він, скоріше, намагався обдумати те, що кожен із нас переживав у своєму житті. Всі хочуть втекти від гріха. Тут саме й говориться про синдром “за інших умов”. За інших умов я хотів би стати досконалим. Я хотів би взагалі не грішити, як і позбутися зайвої ваги. Проте мої бажання непостійні. Їм властиво коливатися. З повним шлунком мені легко сісти на дієту. Але коли він спорожніє, ступінь цього бажання різко зменшується. Спокуса виникає в ту мить, коли моє бажання змінюється і з’являється апетит. Ось тоді я й роблю те, чого не хотів би робити за інших умов.

Павло демонструє нам справжній конфлікт людських бажань, які тягнуть за собою неправедний вибір. Християнину доводиться жити на полі бою, де борються бажання. Християнське зростання означає зміцнення бажання догоджати Христу і послаблює потяг до гріха. Павло називає це боротьбою між плоттю й Духом.

Сказати, що ми завжди вибираємо згідно з нашим найсильнішим потягом у момент вибору – це заявити, що ми завжди обираємо те, що хочемо. В кожний момент вибору ми вільні і водночас самовизначені. Але не плутайте самовизначення з детермінізмом. Детермінізм означає, що нас спонукають або змушують до дії зовнішні сили. Останні, як ми вже зазначили, можуть істотно обмежити наш вибір, але вони не спроможні позбавити нас самого вибору. Вони не можуть змусити нас задовольнятися тим, що ми ненавидимо. Якщо навіть ненависть перетворюється на захоплення, то не з примусу, а завдяки переконанню. Мене не можна змусити робити те, що я сам хочу робити.

Нейтральний погляд на свободу волі неможливий. Це означало б вибір поза бажанням, що рівнозначно наслідкові без причини. Це дещо, що взялося з нічого, а це ірраціонально. Біблія ясно каже, що ми вибираємо згідно зі своїми бажаннями. Порочні бажання призводять до хибного вибору і неправедних вчинків. Благочестиві бажання породжують праведні діяння. Ісус наводив приклад поганого дерева, яке родить погані плоди. Фігове дерево не дає яблук, а яблуня не родить фіг. Отож праведні бажання породжують праведний вибір, а злі – порочний.

 

МОРАЛЬ І ПРИРОДНА ЗДАТНІСТЬ

 

Джонатан Едвардз запропонував ще одну відмінність, що допомагає краще зрозуміти біблійну концепцію свободи волі. Він розмежував природну й моральну здатність. Природна здатність пов’язана з силами, якими наділена кожна людина. Як людина я маю природну здатність думати, ходити, говорити, бачити, чути, а також вибирати. Бувають такі природні здібності, яких мені бракує. Інші істоти можуть літати без допомоги якихось механізмів. Я, можливо, хотів би ширяти над землею, як Бетмен, але не здатен на це. Причина – не моральні вади мого характеру, а відсутність природних пристроїв для польоту. Творець не дав мені крил.

Воля –  це також природна здатність, дарована нам Богом. Ми наділені всіма природними здібностями, необхідними для здійснення вибору. Ми маємо розум і волю. Ми маємо природну здатність вибирати те, чого бажаємо. У чому ж тоді полягає проблема? Згідно з Біблією, проблема в природі наших бажань. Саме тут прихована розгадка нашого гріхопадіння. Писання стверджує, що серце гріховної людини безперервно бажає неправедного.

У Біблії багато сказано про людське серце. У Писанні “серце” означає не стільки орган, що розганяє кров по тілу, скільки серцевину душі, найглибше джерело людських прихильностей. Ісус бачив тісний зв’язок між місцем розташування скарбів людини й бажаннями її серця. Відшукайте мапу “острова скарбів” людини, і ви одержите доступ до її серця.

Едвардз заявляв, що людська проблема гріха полягає в моральній здатності або в її відсутності. До того, як особа зробить вибір, щоб догодити Богу, вона мусить захотіти догодити Йому. До того, як знайти Бога, мусимо захотіти розпочати пошук. До того, як ми виберемо добро, мусимо спершу звернутися в бік добра. До того, як вибрати Христа, маємо спочатку захотіти зробити це. Вся суть суперечки на тему Божого призначення грунтується саме на цьому: чи може грішна людина відчути природне бажання прийняти Христа?

Едвардз відповідає на це питання категорично: “Ні!”. Він наполягає на тому, що в момент гріхопадіння людина позбулася первинного потягу до Бога. Свобода людини, яка втрачає цей потяг, спотворюється. Людина позбувається природної здатності вибирати Христа. Для того, щоб вибрати Христа, грішник мусить спершу мати бажання вибрати Його. Він повинен мати таке бажання сам або одержати його від Бога. Едвардз та інші прибічники реформістського вчення про Боже призначення одностайно стверджують: якщо Бог не породить це бажання в серці людини, ніхто, залишений напризволяще, не вибере Христа. Людина завжди і повсюдно відкидатиме Євангеліє саме через те, що не бажає прийняти його. Вона відкидатиме Христа, бо не бажає прийняти Його. Людина відкидає Христа без примусу в тому сенсі, що діє згідно зі своїми бажаннями.

Тут я не намагаюся довести істинність поглядів Едвардза. Для цього ми мусили б докладно розглянути біблійне вчення про моральні здібності людини. Ми зробимо це пізніше. До того ж, мусимо відповісти на питання: “Якщо людина позбавлена моральної здатності вибрати Христа, то як узагалі Бог може покладати на неї відповідальність за цей вибір? Якщо людина народжується морально неспроможною, без будь-якого бажання прийняти Христа, то хіба не Бог відповідає за наслідки хибного вибору?” Знову-таки прошу вас набратися терпіння, адже незабаром ми дійдемо до цих важливих питань.

 

ПОГЛЯД  СВ. АВГУСТИНА НА СВОБОДУ

 

 Едвардз провів чітке розмежування природної та моральної здатності, а до нього щось подібне зробив св. Августин. Торкаючись цієї проблеми, Августин стверджує, що грішна людина має свободу волі, але позбавлена свободи. На перший погляд це дещо дивне твердження. Як можна мати свободу волі і не бути вільним?

Августин схилявся до тієї ж думки, що й Едвардз. Грішна людина не втрачає здатності вибирати. Вона все ж здатна вибирати бажане для неї; вона може діяти згідно зі своїми бажаннями. Однак, оскільки її бажання неправедні, вона не володіє “королівською” свободою осіб, звільнених для праведності. Грішна людина перебуває в серйозному стані морального рабства. Цей стан називається перворідним гріхом.

Перворідний гріх – доволі складна тема, з якою доводиться стикатися практично кожній християнській деномінації. Падіння людини зображено в Писанні так яскраво, що ми не можемо скласти собі портрет людини, без урахування цього факту. Деякі християни  заперечують факт гріхопадіння людини. Не визнаючи падіння людини, неможливо визнати і її гріховність. А не вважаючи себе грішниками, ми не відчуваємо потреби в Спасителі. Отож визнання власної гріховності – це необхідна передумова приходу до Христа.

Можна припустити, що ми – гріховні створіння, але не брати до уваги доктрини перворідного гріха. Проте при цьому нам доведеться зіткнутися з серйозними труднощами. Не випадково майже кожна церква сформулювала своє розуміння вчення про перворідний гріх.

У цьому питанні багато християн не можуть дійти згоди. Всі згідні з тим, що ми мусимо прийняти доктрину перворідного гріха, однак існують розбіжності в поглядах на концепцію перворідного гріха та його масштаби.

Почнемо з формулювання того, чим не є перворідний гріх. Він не є першим гріхом. Він не стосується саме гріха Адама та Єви. Перворідний гріх –це результат їхнього гріха. Це покарання Боже за найперший гріх і виглядає так: Адам і Єва згрішили. Це – найперший гріх. Внаслідок їхнього гріха людство зазнало морального краху: природа людини піддалася моральному падінню, все зазнало змін, людство розбестилося. Оцей розбещений стан церква називає перворідним гріхом.

Перворідний гріх – не якийсь певний гріховний вчинок. Це стан гріха. Він стосується природи гріха, в силу якого скоюються конкретні гріхи. Знову-таки, ми скоюємо гріхи тому, що такою є наша суть, природа грішити. З самого початку цієї природи в людини не було, але після гріхопадіння його моральна суть зазнала змін. І тепер, “завдяки” перворідному гріху, ми наділені низькою й розбещеною натурою.

Неправедна людина, як говориться в Біблії, народжується у гріху. Вона перебуває “під владою” гріха. За своєю природою ми – діти гніву. Ми народжуємося не в стані невинності.

Якось Джона Герстнера запросили проповідувати в пресвітеріанську церкву. Біля входу його привітав один із пресвітерів церкви і мовив, що служба присвячена таїнству хрещення немовлят. Коли доктор Герстнер погодився брати участь у цьому таїнстві, інший пресвітер розтлумачив йому місцеву традицію хрещення. Він попрохав Герстнера перед актом хрещення роздати батькам немовлят білі троянди. Доктор Герстнер поцікавився з приводу сенсу такого подарунка. Йому відповіли: “Ми даруємо білу троянду як символ невинності немовляти перед Господом”.

“Ясно, -- промовив Герстнер, -- а що ж тоді символізує вода?” Уявіть собі стан пресвітера, що намагається пояснити символізм змиття гріхів невинних немовлят. Хибні уявлення членів цієї громади не є чимось унікальним. Коли ми визнаємо, що немовлята не винні у якихось гріхах, то можемо дійти висновку про їхню цілковиту невинність. Однак для теолога це все одно, що стрибок на вістря меча. Хоча немовля й не винне у конкретних гріхах, воно все ж повинне у перворідному гріху.

Щоб усвідомити реформістське вчення про Боже призначення, абсолютно необхідно зрозуміти погляди реформаторів на перворідний гріх. Ці два догмати треба приймати або ж відкидати у їхній сукупності.

Реформістські погляди є продовженням думки св. Августина. Августин аналізує стан Адама до гріхопадіння та стан людства після гріхопадіння. До гріхопадіння Адам був наділений двома здатностями: здатністю грішити і здатністю не грішити. Після гріхопадіння Адам зберіг здатність грішити і втратив здатність не грішити. Ідея „нездатності не грішити” видається англомовному читачеві дещо дивною, оскільки в англійській мові немає подвійного заперечення. Думка Августина, виражена латинською мовою, звучить: non posse non peccare. Інакше кажучи, після гріхопадіння людина виявилася морально нездатною жити без гріха. Спроможність жити поза гріхом була втрачена. Ця моральна неспроможність і є суттю того, що ми називаємо перворідним гріхом.

Коли ми відроджуємося, наш зв’язок з гріхом розривається. Після нашого оживання у Христі ми знову одержуємо як здатність грішити, так і здатність не грішити. На небесах ми втрачаємо здатність грішити.

Розглянемо таблицю:

 

Людина до падіння	Людина після падіння	Відроджена людина	Прославлена людина
Здатна грішити	Здатна грішити	Здатна грішити
Здатна не грішити		Здатна не грішити	Здатна не грішити
	Нездатна  не грішити
			Нездатна грішити

 

З таблиці випливає, що людина до падіння, після падіння, а також після відродження зберігає здатність грішити. До гріхопадіння вона мала здатність не грішити, і ця здатність була втрачена нею в момент гріхопадіння. Вона відроджується тільки з відродженням людини, а відтак ця здатність не грішити зберігається на небесах. Після свого створення людина не страждала від моральної неспроможності. Ця неспроможність стала результатом падіння. Інакше кажучи, до гріхопадіння людина була здатна уникати гріха, а після гріхопадіння вона вже не могла цього робити. Це ми й називаємо перворідним гріхом. Наша моральна неспроможність або моральне рабство долається лише духовним відродженням. Відродження звільняє нас від перворідного гріха. До відродження у нас залишається свобода волі, але ми не вільні від влади гріха, а це саме те, що Августин називає „свободою”.

Відроджена особа може й далі грішити. Здатність грішити не зникає доти, поки ми не будемо прославлені на небесах. У нас зберігається здатність грішити, але ми більше не перебуваємо під владою перворідного гріха. Нас звільнено від нього. Природно, це не означає, що ми житимемо досконалим життям. Ми досі грішимо. Однак ми ніколи не скажемо: мовляв, ми грішимо, бо тільки на це здатна наша грішна природа.

 

ПОГЛЯД ХРИСТА НА МОРАЛЬНУ ЗДАТНІСТЬ

 

Ми побіжно розглянули погляди Джонатана Едвардза і св. Августина на проблему моральної здатності. Гадаю, вони дуже корисні і певен, що істинні. І все ж, попри авторитетність цих великих теологів, жоден із них не може вимагати від нас цілковитого послуху їхньому вченню. Вони могли помилятися. Зовсім інша справа для християн – вчення Ісуса. Для нас, як і для всіх, хто вірить у те, що Ісус є Син Божий, вчення Ісуса повинно полонити нашу свідомість. Саме воно має найбільшу вагу у питанні моральної здатності людини.

Одне з найважливіших повчань Ісуса з цього питання знаходимо в Євангелії від Івана:

„Я тому й говорив вам, що до Мене прибути не може ніхто, як не буде йому від Отця дане те” (Ів. 6:65).

Розглянемо цей вірш докладно. Перша складова його – повне заперечення. Слово „ніхто” – цілковите заперечення. Воно не допускає ніяких винятків, крім тих, які робить сам Ісус. А наступне слово має вирішальне значення. Це слово може. Воно виражає не дозвіл на виконання дії, а спроможність людини зробити що-небудь.

Хто з осіб, що вивчали англійську мову, не плутав значень модальних дієслів can (бути спроможним – прим. перекладача)і may (мати дозвіл – прим. перекладача)? У мене була вчителька, яка ніколи не пропускала нагоди, щоб задати їх додому. Коли я піднімав руку і питав: „Чи можу я заточити олівець?”, відповідь завжди була однаковою. З усмішкою вона казала: „Впевнена, що можеш. Тобі ще й дозволено це зробити”. Слово can говорить про спроможність, а may – про можливість.

У цьому уривку Ісус не каже: „Нікому не дозволено прийти до Мене...” Він каже: „Ніхто не здатен прийти до Мене...”

Наступне слово – „якщо” – також дуже важливе. Воно виражає необхідну умову. Це щось, що мусить відбутися до того, поки зможе відбутися щось інше.

Зміст слів Ісуса очевидний. Жодна людина не може прийти до Христа доти, поки не відбудеться те, що надасть їй  сили і здатності зробити це. Необхідна умова, за Ісусом, виражається так: „..якщо це не буде дано йому Отцем”. Ісус стверджує, що здатність прийти до Нього дається людині у вигляді дару Божого. Людина сама по собі не має здатності прийти до Христа. Спершу щось мусить зробити Бог.

Наведений уривок вчить принаймні так: через свою гріховну природу людина неспроможна прийти до Христа лише власними зусиллями, без Божої допомоги. З цією частиною Ісусового вчення погоджуються як Едвардз, так і Августин. Залишається одне питання: чи дає Бог таку здатність усім людям? Реформісти стверджують: „Ні”. Прихильники деяких інших учень кажуть: „Так”. Одне можна сказати напевне: людина не здатна прийти до Христа самостійно, без Божої допомоги.

Про яку ж допомогу йдеться? До чого має вдатися Бог, аби подолати нашу природну неспроможність? Розгадку можна знайти в цій самій главі Євангелія. Фактично у ній містяться одразу два твердження Ісуса, що прямо стосуються цієї проблеми.

Вище, у главі 6 Євангелія від Івана, Ісус уже казав дещо подібне: „Ніхто бо не може до Мене прийти, як Отець, що послав Мене, не притягне його” (Ів. 6:44). Ключове слово тут – притягне. Що воно означає? Я часто чув пояснення на кшталт: Отець притягує Собою, тобто нас у Ньому щось приваблює. Або ж „притягування” розуміють як запрошення людей до Христа. За відсутності цього притягування ніхто не прийде до Ісуса. Але ж людина може опиратися цьому притягуванню й відкинути запрошення. Притягнення, попри всю його необхідність, не є примусовим. У філософських термінах це означає: притягнення Бога – необхідна, однак не достатня умова звернення людини до Христа. Простіше кажучи, ми не можемо прийти до Христа без запрошення, однак запрошення зовсім не гарантує появи нашого бажання прийти до Нього.

Впевнений, що наведені вище такі популярні тлумачення є хибними. Вони спостворюють текст Писання, а саме біблійне значення слова “притягувати”. У цьому тексті використано грецьке дієслово elko. Теологічний словник “Нового Заповіту” під редакцією Кітеля визначає його як примус з боку найвищої влади. З погляду лінгвістики й лексикографії це слово означає “змушувати”.

Ідея примусу значно сильніша від ідеї запрошення. Щоб переконатися в цьому, погляньмо на два інші уривки з Нового Заповіту, де вжито те саме грецьке слово. У посланні Якова (Як. 2:6) читаємо: “А ви бідаря зневажили! Хіба не багачі переслідують вас, хіба не вони тягнуть вас на суди?” Здогадайтеся, яке дієслово в цьому уривку є тим самим грецьким словом? Це слово “тягнуть”. А зараз спробуємо поміняти його на “запрошення”. Тоді вийде: “Хіба не багачі переслідують вас, хіба не вони запрошують вас на суди?”

Те саме слово з’являється у Книзі Діянь св. апостолів (16:19): “А пани її, бачивши, що пропала надія на їхній прибуток, схопили Павла й Силу, і потягли їх на ринок до старших”. Спробуйте і тут поставити замість “тягнути” дієслово “запрошувати”. Павла й Силу схопили не для того, щоб запросити їх на площу.

Якось мене запросили взяти участь у дискусії на тему доктрини Божого призначення на громадському форумі в армініянській семінарії. Моїм опонентом був декан факультету досліджень Нового Заповіту. У ключовий момент обговорення ми зосередили увагу на уривку, де йдеться про притягнення людей Отцем. Мій співбесідник процитував цей уривок як доказ своєї тези про те, що Бог ніколи не змушує нікого приходити до Христа. Він наполягав на тому, що Божий вплив на грішну людину обмежується “притягненням” у розумінні “запрошення”.

У відповідь я негайно послався на Кітеля і на приклади з Нового Заповіту, де слово “притягувати” вживається у значенні “тягти, волочити”. Я був певен, що поклав його на лопатки. Здавалося, він сам себе поставив у безвихідне становище. І тут він мене вразив. Цього я ніяк не сподівався. Ніколи не забуду того жахливого моменту, коли він раптом процитував якогось маловідомого грецького поета, у творах якого те саме дієслово вживалося для опису підіймання води з колодязя. Поглянувши на мене, він сказав: “Так що, професоре Спрол, чи може хто-небудь “волочити”, змушувати воду вийти з колодязя?” Всі присутні в аудиторії розреготалися з приводу несподіваної появи нового значення грецького слова. Я почувався дурнем. Коли регіт ущух, я відповів: “Ні, пане. Мушу визнати, що ми не волочимо воду з колодязя. Але ж як ми дістаємо воду з нього? Запрошуємо її? Хіба стоїмо біля колодязя й кличемо: “Гей, вода, сюди, сюди!”? Богові необхідно увійти в наші серця, щоб привернути нас до Христа так само, як нам треба кинути у колодязь відро, щоб дістати воду. Вода сама просто так не підніметься, почувши наше запрошення”.

Попри всю значущість цих уривків з Євангелія від Івана, вони за своєю вагою не перевищують ще одного вислову Ісуса з приводу моральних здатностей людини. Я маю на увазі відому розмову Ісуса з Никодимом, коли Ісус каже: “Поправді, поправді кажу Я тобі: Коли хто не народиться згори, то не може побачити Божого Царства” (Івана 3:3). Двома віршами нижче Ісус повторює ці слова: “Поправді, поправді кажу Я тобі: Коли хто не родиться з води й Духа, той не може ввійти в Царство Боже”.

Знову-таки ми стикаємося з ключовим словом якщо. Ісус наголошує на необхідній умові, що має бути виконана до того, як кожна людська істота зможе побачити Царство Боже і ввійти до нього. Ця необхідна передумова – духовне відродження. Реформістське вчення про Боже призначення каже, що до того, як хтось зможе вибрати Христа, його серце мусить змінитися. Він повинен знову народитися. Нереформісти стверджують дещо інше: спочатку людина повинна вибрати Христа, а вже потім відродитися. Це означало б, що Царство Боже бачать і входять до нього невідроджені люди. У момент, коли людина приймає Христа, вона потрапляє в Царство Боже. Людина не здобуває спочатку віри, а потім відроджується і входить до Царства Божого. Але як може людина вибрати Царство Боже, не бачачи його? Як людина увійде до Царства Божого, не відродившись? Ісус підкреслював, що Никодимові необхідно народитися від Духа. Той був ще у плоті. Плоть породжує лише плоть. Вона не дає ніякої користі. Як зазначав Лютер: “Вона не має ані найменшого значення”. А у нереформістському трактуванні на заклик Христа реагують невідроджені люди – ті, хто досі перебуває у плоті. Виходить, що, згідно з цими поглядами, плоть дає найголовніше, що взагалі може одержати людина – вхід до Царства Божого вірою у Христа. Якщо людина у плоті, тобто не відроджена силою Святого Духа, може схилити себе до Христа, то навіщо їй відродження? В цьому й полягає фатальна похибка нереформістських поглядів. Вони не враховують всю серйозність моральної неспроможності людини, морального безсилля плоті.

Поворотним пунктом реформістського вчення є максима: “відродження передує вірі”. Наша природа настільки розбещена, а сила гріха настільки велика, що без надприродного втручання Бога в наші душі ми ніколи не оберемо Христа. Ми віримо не для того, щоб відродитися; ми відроджуємося для того, щоб вірити.

За іронією долі, у тій самій главі, і навіть у тому ж уривку, де Господь проповідує крайню необхідність відродження навіть для того, щоби побачити Царство, нереформісти знаходять один із головних доказів на користь думки про малий острівець здатності вибрати Христа у душу грішника. Вони цитують такий вірш: “Так бо Бог полюбив світ, що дав Сина Свого Однородженого, щоб кожен, хто вірує в Нього, не загинув, але мав життя вічне” (Ів. 3:16).

Що цей відомий вірш говорить про здатність грішника вибрати Христа? Відповідь проста – нічого. Аргумент, до якого вдаються нереформісти: текст, мовляв, свідчить про наявність у кожної людини сили прийняти або відкинути Христа. Але уважне ознайомлення з текстом показує, що нічого подібного там немає. В цьому уривку лише стверджується, що кожен, хто вірує в Христа, буде спасенний. Той, хто задовольняє умову А (вірує), здобуває Б (життя вічне). У тексті нічого не говориться про те, хто віруватиме. У ньому не йдеться і про природну моральну здатність грішної людини. Реформісти й нереформісти охоче погоджуються з тим, що кожний віруючий буде спасенний. Вони розходяться лише в питанні про те, хто здатен вірити.

Дехто може заперечити: “Гаразд. Текст відкрито не вчить тому, що грішники здатні вибрати Христа без попереднього відродження, але ця думка мається на увазі.” Дозволю собі не погодитися. Хоча від цього в нашій дискусії нічого не зміниться. Чому? Наше правило тлумачення Писання вчить, що будь-які припущення, зроблені на основі неоднозначних уривків, завжди мають узгоджуватися з ясним  вченням Біблії. Ми ні в якому разі не повинні зраджувати цьому правилу й підпорядковувати ясне вчення Писання ймовірним тлумаченням неоднозначних віршів. Цього правила дотримуються як реформістські, так і нереформістські мислителі.

Якщо в Євангелії від Івана (3:16) йдеться про універсальну природну здатність людини, завдяки якій грішник може обрати Христа, то ця думка цілковито спростовується очевидним вченням Христа про протилежне. Ми вже показали: Ісус прямо й однозначно стверджував, що ні одна людина не може прийти до Нього, якщо Бог спершу не дасть їй цієї здатності – не “притягне” її.

Занапащена людина – це плоть. У плоті ми не можемо зробити нічого на догоду Богові. Павло стверджує: “Думка бо тілесна – ворожнеча на Бога, бо не кориться Законові Божому, та й не може” (Рим. 8:7,8).

Ми запитуємо: “Хто це такі, що живуть “за плоттю”? Павло відповідає: “А ви не в тілі, але в Дусі, бо Дух Божий живе у вас. А коли хто не має Христового Духа, той не Його” (Рим. 8:9).

 Ключове слово тут – бо. Те, що відрізняє людей, що живуть “за плоттю”, від тих, що живуть “за духом” – це перебування в останніх Святого Духа. У невідродженій людині Бог Дух Святий не перебуває. Люди за плоттю – невідроджені. Без відродження, без народження від Духа Святого вони не можуть підкорятися законові Бога. Вони не можуть догодити Йому.

Бог повеліває нам вірити у Христа. Йому догоджають ті, хто обирає Христа. Якщо невідроджена людина може обрати Христа – значить вона може послухатися принаймні однієї Божої заповіді і хоча б у цьому догодити Богові. Якщо так, то апостол помилявся, наполягаючи на тому, що люди у плоті не здатні ні підпорядкуватися Богові, ні догодити Йому.

Ми робимо висновок, що грішна людина все ж вільна вибирати те, що бажає, але, оскільки її бажання злі, їй бракує моральної здатності прийти до Христа. Допоки людина живе за плоттю, не відродившись, вона ніколи не обере Христа. Вона не зможе обрати Христа ще й тому, що не в змозі діяти супроти власної волі. Адже вона не бажає Христа. Вона не може вибрати того, чого не бажає. Її падіння низьке. Воно настільки низьке, що лише благодать Божа, що діє в її серці, здатна привести таку людину до віри.

 

ПІДСУМКИ РОЗДІЛУ 3

 

1. Свобода волі визначається як “здатність робити вибір згідно зі своїм бажанням”.

2. Ідея “нейтральної свободи волі”, тобто волі, позбавленої будь-яких схильностей, є хибним уявленням про свободу волі. Вона ірраціональна і не узгоджується із вченням Біблії.

3. Істинна свобода волі містить у собі певне самовизначення, яке не можна плутати із зовнішнім примусом.

4.Нам важко зробити вибір ще й тому, що ми живемо з конфліктними бажаннями, які до того ж швидко змінюються.

5.    Грішна людина наділена природною здатністю зробити вибір, проте в неї відсутня моральна спроможність робити праведний вибір.

6.    Грішна людина, за висловом св. Августина, має “свободу волі”, але позбавлена “свободи”.

7.    Перворідний гріх – це не перший гріх, а гріховний стан, що став результатом найпершого гріха Адама і Єви.

8.    Грішна людина “нездатна не грішити”.

9.    Ісус учив, що людина безсила прийти до Нього без Божественної допомоги.

10. До того, як людина зможе обрати Христа, вона мусить народитися знову.