Р.Ч. Спроул

Бажання вірити. Дискусія з приводу свободи волі

1. Ми здатні до послуху: Пелагій

 

Ми, навчені милосердям Христа

І народжені заново

Для кращого життя…

Маємо бути кращими від тих,

Хто був до Закону,

І кращими від тих,

Хто був під Законом.

 

                                        Пелагій

 

 

Своєю назвою пелагіянство завдячує імені британського ченця, який вступив у запеклі дискусії з Августином в ранній період церкви. Пелагій, який, за припущеннями, народився в Ірландії, став ченцем і євнухом. Його душа була покликана церквою до невтомного пошуку чеснот і навіть моральної досконалості. Він провів багато років у Римі, де його спільниками в боротьбі проти Августина стали Колестій та Джуліан Екланумський, єпископ, який ще в молоді роки залишився вдівцем. З цих трьох Джуліан відзначався найвищим рівнем культури. До того ж, він був найбільш агресивним опонентом, хоча й не таким агітатором, як Колестій.

Як сказав Адольф Гарнак, Пелагія ,,розгнівило інертне християнство, яке знайшло собі виправдання слабкістю плоті та неможливістю виконувати суворі заповіді Божі”. Згідно з Гарнаком, Пелагій ,,проповідував, що Бог не заповідав нічого неможливого, людина була наділена владою робити добро за своєю волею, а слабкість плоті була лише приводом”¹.  

Головним принципом Пелагія було переконання (про яке зазначав Гарнак), що Бог ніколи не заповідає людині того, чого вона не в змозі виконати. Для Пелагія це було не абстрактним теологічним принципом, а справою, що має нагальне практичне значення для життя християнина. Уперше Пелагій постав проти Августина через відому молитву, написану останнім: ,,Даруй здібність виконати те, що заповідаєш, і заповідай те, що бажаєш”.

Пелагій не мав нічого проти цієї фрази. Справді, вона досить красномовна. Бог має право заповідати те, що бажає. Це вочевидь Божественна прерогатива. Природно, суть полягає ось у чому: те, чого Бог очікує від Своїх створінь, ніколи не буває легковажним або злим. Ця частина молитви Августина не свідчила про те, що Бог потребує дозволу людини на узаконення Своїх заповідей, а, натомість, відбивала його позицію шанобливого підпорядкування Божественному праву Закону.

Пелагія роздратувала перша частина молитви Августина: ,,Даруй здібність виконани те, що заповідаєш…” Що просив Августин у Бога? Це не могло бути Його дозволом, оскільки створінню ніколи немає потреби просити дозволу зробити те, що йому заповіли. Насправді йому потрібен дозвіл не робити цього. Вочевидь Августин просив чогось іншого, якогось дару, що дав би змогу виконати заповідь. Пелагій справедливо припускав, що Августин благав дару Божественної благодаті, який він одержав би у формі певної допомоги.

Пелагій порушує такі питання: чи необхідне сприяння благодаті для того, щоб людська істота слухалася Божих заповідей? Чи може людина виконувати ці заповіді без такого сприяння? Для Пелагія вимога послуху означає спроможність слухатися. Це справедливо не тільки щодо морального закону Божого, а й щодо євангельських заповідей. Якщо Бог заповідає людям вірити в Христа, вони мають бути спроможними вірити в Нього без сприяння з боку благодаті. Якщо Бог вимагає від грішників каяття, вони мають бути спроможними виконати цю вимогу. Послух у жодному разі не повинен „даруватися”.

Предмет суперечки між Пелагієм та Августином був очевидним. Він, особливо на початку, не завуальовувався заплутаними теологічними суперечками. Гарнак пише:

„В історії церкви, напевне, ніколи раніше не спостерігалося кризи подібних масштабів, за якої опоненти виражали свої погляди так чітко й абстрактно. З цим можна порівняти лише аріанську суперечку, що вибухнула перед собором у Ніцці...”².

Для Пелагія природа не потребувала благодаті, необхідної для виконання своїх зобов’язань. Свобода волі при її належній реалізації породжує чесноти, що є найвищим благом і, отже, справедливо винагороджуються. Завдяки власним зусиллям людина може досягти всього, що вимагають від неї мораль і релігія.

 

Події в житті Пелагія

354 р. Народився у Британії.            Став ченцем (дата невідома).            Проживав у Римі (до його падіння у 410 р.).              Навернув Колестія у свою віру.    418 р. На Карфагенському соборі погляди Пелагія та Колестія були засуджені.       429 р. Колестій (і, ймовірно, Пелагій) відбули до заслання в Константинополі.         Смерть (дата й місце невідомі).

 

Вісімнадцять передумов

 

       Підводячи підсумки головних принципів вчення Пелагія, я дотримуватимусь структури, запропонованої Гарнаком у його ,,Історії догми” (History of Dogma). В основі поглядів Пелагія лежить та передумова, що найвищі характеристики Бога – це Його доброта й справедливість. Для Пелагія ці характеристики є sina qua non Божественної природи. Без них Бог не був би Богом. Бог, якому бракує досконалості, доброти й справедливості, є немислимим.

Друга передумова, на яку спирається Пелагій, така: якщо Бог абсолютно добрий, то добрим є все, створене Ним. Всі Його створіння добрі, включаючи людину. „Адам був створений Богом безгрішним і цілковито здатним на все добре, з безсмертним духом і смертним тілом”, – зазначає Філіп Шаф (Philip Schaff), узагальнюючи погляди Пелагія. І далі: „Він [Адам] був наділений глуздом і свободою волі. Маючи розум, він мав панувати над нерозумними істотами; з його свободою волі він мав служити Богові. Свобода – це найвище благо, честь і слава людини, bonum naturae, якої не можна втрачати. Це єдина основа етичних стосунків людини й Бога, Який не хоче служіння Йому з примусу. Вона за своєю суттю полягає… у liberum arbitrium або  possibilitas boni et mali; свободі вибору та цілковито рівній здатності в будь-який момент чинити добро чи зло”³ .

Пелагій будував свій погляд на людську природу і свободу волі на своїй доктрині створення. Свобода волі полягає головним чином у спроможності вибирати добро чи зло. Ця спроможність чи можливість, за Пелагієм, є самою суттю свободи волі. Вона дається людині Богом у момент створення і є суттєвим аспектом комплексної природи людини.

Третя передумова Пелагія – та, що ця природа була створена не просто доброю, а незмінно доброю. Це справедливо, ,,оскільки природні речі залишаються такими з початку існування (матерії) до її кінця”⁴.

 Шаф пише про Пелагія:

 „Він розглядає свободу в одній її формі, на її першій стадії, а відтак залишає її у вічному коливанні між добром і злом, готовою у будь-який момент повернути туди чи сюди. У неї немає минулого чи майбутнього; вона цілковито незалежна від усього навколо чи всередині неї; це вакуум, що може перетворитися на повноту, а потім знову стати вакуумом; одвічна tabula rasa, на якій людина може написати будь-що; нескінченний вибір, який після кожного рішення перетворюється на невизначеність і вагання. Людська воля завжди була вічним Геркулесом на перехресті, котрий спочатку робить крок управо, потім вліво і завжди повертається до свого висхідного положення”⁵.

        Якщо воля людини – це вічна tabula rasa, то природа волі людини, яка грішить, не зазнає ніяких змін і деформацій. Людині не притаманна розбещеність. Не існує схильності чи потягу до гріха, що само по собі є результатом гріха. Кожен акт гріха випливає з початку заново, з чистого листка, на якому a priori немає жодної схильності.

Четверта передумова Пелагія та, що людська природа сама по собі є непохитно доброю. Тобто комплексна сутність людини залишається доброю. Природу неможливо змінити матеріально; можна лише випадково модифікувати. Слово випадково тут не означає подію, що відбувається без попереднього наміру, як наслідок невезіння. Натомість воно спирається на аристотелівське розмежування матерії об’єкта та його аксиденів. Аксидени – це зовнішні, видимі якості об’єкта – якості, що перебувають на периферії і є несуттєвими для його природи. Поведінка людини може змінитися тоді, коли ми грішимо, однак ці дії не змінюють її природи.

П’ята передумова Пелагія, що випливає з перших чотирьох, полягає в тому, що зло чи гріх ніколи не можуть бути привнесені в природу. Пелагій визначає гріх як готовність робити те, що заборонене праведністю, як те, від чого ми можемо спокійно утриматися і, отже, те, чого ми завжди можемо уникнути належним зусиллям волі. Гріх – це завжди дія і ніколи – природа. Інакше, за переконанням Пелагія, Бог став би автором зла. Грішні вчинки ніколи не можуть стати причиною грішної природи, а зло не може успадковуватися. Якби було навпаки, то доброта і праведність Бога звелися б нанівець.

У своїй шостій передумові Пелагій пояснює існування гріха як результат чуттєвих бажань і пасток, які наставляє сатана. Ці потяги до гріха можна подолати формуванням у собі чеснот. Навіть ці хтиві бажання не випливають із суті людської природи, а є „випадковими”. Хтивість сама по собі не є злом, адже її відчував Сам Христос. Це дало поштовх історичному формулюванню хтивості: вона є грішною і схиляє до гріха, але сама по собі не є гріхом. 

З сьомої передумови Пелагія випливає можливість існування безгрішної людини, яка насправді реалізується. Люди можуть бути досконалими, і дехто таки є досконалим. Ця теза категорично заперечує будь-яку доктрину перворідного гріха, згідно з якою люди наділені розбещеною природою внаслідок падіння Адама. Це призводить до наступних тез, в яких Пелагій описує статус Адама та його потомства.

Восьма передумова, згідно з якою Адам був створений зі свободою волі і певною природною святістю. Ця святість полягала у свободі його волі та в його розважливості. Оскільки ці здатності були даровані йому Богом у момент створення, їх можна вважати дарами милосердя. Адам не заслужив їх – вони були подаровані йому у зв’язку з його створенням.

Дев’ята передумова полягає в тому, що Адам згрішив за власним бажанням. До акту першого гріха його не спонукали ні Бог, ні будь-яка інша істота. Цей гріх не призвів до розбещення його природи. Не призвів він і до природної смерті, оскільки Адам був створений смертним. Адамів гріх призвів до ,,духовної смерті”, що не була втратою моральної спроможності чи внутрішньою розбещеністю, а осудом його душі внаслідок гріха.

Десята передумова полягає в тому, що Адамові нащадки не успадкували від нього ні природної, ні духовної смерті. Його нащадки загинули, оскільки теж були смертними. Якщо вони й зазнали духовної загибелі, то це тому, що також грішили. Вони не загинули духовною смертю через Адама.

З одинадцятої передумови Пелагія випливає, що ні Адамів гріх, ні його провина не передалися його нащадкам. Пелагій розглядав доктрину успадкованого гріха (tradux peccati) та перворідного гріха (рессatum originis) як богохульну теорію, що бере початок від маніхейства. Він був переконаний, що з боку Бога було б несправедливо переносити гріх однієї людини на інших. Бог не пустив би у світ нові створіння, обтяжені чужими гріхами. Перворідний гріх означав би зміну комплексної природи людини з доброї на погану. Людина за своєю природою стала б поганою. Якби людина була злою за своєю природою до чи після Адамового гріха, то Бога знову-таки слід було би вважати автором зла. Якби природа людини стала грішною чи злою, то її було б неможливо викупити. Якщо перворідний гріх є чимось природним, то Христос був би наділений ним і, отже, був би неспроможним викупити Себе, не кажучи вже про всіх інших.

З приводу цієї особливості Пелагієвої антропології Шаф зауважує:

 „Пелагій, позбавлений будь-якої ідеї органічної повноти людської раси чи людської природи, розглядав Адама лише як ізольованого індивіда; він не відвів йому ніякої представницької ролі і, отже, не відмежував вчинки Адама від власних діянь. На його думку, гріх першої людини полягав у єдиному, ізольованому акті непослуху Божественній заповіді. Джуліан порівнює його з дрібною образою дитини, яка дозволяє ошукати себе якоюсь візуальною дурничкою, а відтак визнає свою провину... Цей єдиний і простимий акт непослуху не призвів до жодних наслідків для душі чи тіла Адама, а тим більше для його нащадків, які відповідають самі за себе”⁶.

Для Пелагія не існує зв’язку між Адамовим гріхом і нашим. На його думку, ідея поширення гріха людськими поколіннями є абсурдною. Пелагій каже:

„Якщо власні гріхи батьків не зашкоджують їм після їхнього навернення, то тим більше вони не можуть через батьків зашкодити дітям”⁷. 

 З дванадцятої  передумови випливає, що всі люди створені Богом у тому становищі, яким користувався Адам до свого гріхопадіння. Адам і його нащадки відрізняються двома несуттєвими характеристиками. По-перше, Адам був створений як доросла людина, а його нащадки – як діти. Адам із самого початку був у повній мірі наділений розумом, тоді як його нащадки мусили вчитися мислити. По-друге, Адама помістили в райському саду, де не існувало традицій зла; його нащадки народжуються в суспільстві (оточенні), де домінує зло. Попри все це, діти народжуються безгрішними.

Чому ж тоді гріх так поширився? Пелагій пояснює це наслідуванням і тривалою практикою гріха:

„Оскільки завдання чинити добро ускладнила тривала традиція зла, що позначилася на нас з дитячих років, і поступово, протягом років, розбестила нас, міцно утримуючи в своїх тенетах, ця традиція видається якоюсь мірою силою природи”⁸ .

У цьому уривку Пелагій близько підходить до розуміння перворідного гріха. Однак ключове слово, вжите ним – „видається”. Насправді гріх, незважаючи на його поширеність, не наділений „силою природи”. У певному сенсі Пелагій наводить пояснення того, чому інших привабила ідея перворідного гріха.

 

Праці, присвячені  Пелагію

Harnack, Adolph. History of Dogma. Part 2, book 2. Translated by James Millar, 1898. Reprint. New York: Dover, 1961.Pages 168-217. Pelikan, Jaroslav. The Christian Tradition: A Hostory of the Development of Doctrine.Vol. 1, The Emergence of the Catholic Tradition, 100-600. Chicago and London: University of Chicago,1971. Pages 313-318.  Schaff, Philip. History of the Christian Church. 8 vols. 1907-1910. Reprint. Grand Rapids: Eerdmans, 1952-1953. Pages 783-850. Seeberg, Reinhold. Text-Book of the History of Doctrines. Vol. 1, History of Doctrines in the Ancient Church. Translated by Charles E.Hay. 1905. Reprint. Grand Rapids: Baker, 1977. Pages 331-357.

 

Тринадцята передумова полягає в тому, що звичка грішити послаблює волю. Проте це послаблення необхідно сприймати як випадкове явище. Традиція гріха затьмарює наше мислення і призводить до поганих звичок. Однак ці звички характеризують практику життя, а не щось таке, що насправді „населяє волю”. Воля не ослаблюється, вона не піддається комплексним змінам. Вона й далі посідає позицію байдужості тоді, коли необхідно прийняти рішення етичного чи морального характеру.

Чотирнадцята передумова Пелагія виявляє зачатки концепції благодаті: благодать сприяє добру. Милосердя Боже полегшує наше завдання бути праведними. Воно допомагає нам у нашому прагненні досконалості. Проте вирішальний пункт для Пелагія полягає в тому, що, хоча благодать сприяє праведності, вона не має суттєвого значення для тих, хто хоче стати праведним. Людина може і мусить бути доброю і без благодаті.

„Запропонований Пелагієм розв’язок парадоксу благодаті спирався на його визначення благодаті, що фундаментально відрізнялося від визначення благодаті Августином, і саме звідси бере початок конфлікт,” – зауважує Ярослав Пелікан. „За деякими даними, Пелагій „свідчив проти благодаті Божої”. Він ставився до цієї проблеми так, нібито розмірковував „саме на тему здатності й спроможності природи людини, хоча й вважав, що в них цілковито й полягає благодать Божа”. З цієї книжки випливає, що він, „керуючись усіма можливими аргументами, захищав природу людини від благодаті Божої, завдяки чому грішна людина виправдовується, а ми стаємо християнами”⁹.

П’ятнадцята передумова, висунута Пелагієм, зводиться до того, що первинна благодать дарована нам Богом у момент створення. Ця благодать настільки славетна, що деякі язичники та євреї досягли досконалості. 

Шістнадцята передумова символізує благодать, даровану Богом у Його Законі – благодать повчання і освітлення. Ця благодать нічого не робить внутрішньо, проте дає чітке визначення природи доброти. У класичних категоріях чеснот висувалася вимога двох чітко окреслених якостей: знання добра і моральна влада чинити добро. Обох цих якостей легше досягти завдяки проповідництву та освітленню закону.

Благодать дається не лише завдяки закону, але й згідно із сімнадцятою передумовою, через Христа. Ця благодать також визначається як illuminatio et doctrina. Провідна робота Христа – надати нам приклад. Пелагій пише у своєму листі:

,,Ми, кого повчали через благодать Христову і хто відродився заради кращого людства, хто був покликаний та очищений Його кров’ю та інспірований Його прикладом досконалої праведності, а ще більше – прикладом тих, хто був під законом”; однак уся суть листа, де темою слугує звичайне знання закону як засобу сприяння чеснотам, так само як заява про те, що Бог відкриває наші очі і демонструє майбутнє, ,,коли Він освітлює нас різноманітними та невимовними дарами небесної благодаті”, доводить, що для нього ,,допомога Бога, врешті-решт, полягає лише у проповідуванні”¹⁰.

Пелагієва доктрина благодаті є всього-на-всього зворотною стороною його доктрини гріха. Завдяки його думці зберігається фундаментальна оцінка невідворотності людської природи.

Його остання, вісімнадцята передумова полягає в тому, що Божа благодать узгоджується з Його праведністю. Благодать не дає якихось додаткових заслуг характерові людини, а дається Богом згідно із зслугами людини. Загалом благодать – це те, що заслуговує людина.

Вісімнадцять пунктів світогляду Пелагія можна узагальнити в такий спосіб:

1.      Найвищі характеристики Бога – це Його праведність і справедливість.

2.      Все, що створює Бог, є добрим.

3.      Природа після її створення не може зазнати істотних змін.

4.      Людська природа є незмінно доброю.

5.      Злий вчинок – той, якого ми можемо уникнути.

6.      Гріх приходить через пастки, налаштовані сатаною та почуттєвою хтивістю.

7.      Бувають безгрішні люди.

8.      Адам був створений зі свободою волі і природною святістю.

9.      Адам грішив через свободу волі.

10.   Адамові нащадки не успадкували від нього природну смерть.

11.   Ні Адамів гріх, ні його провина не передавалися.

12.   Всі люди створені такими, як Адам до його гріхопадіння.

13.   Звичка грішити послаблює волю.

14.   Благодать Божа сприяє доброті, проте вона не обов’язково досягає доброти.

15.   Благодать творіння породжує досконалих осіб.

16.   Благодать Божого Закону освітлює та повчає.

17.   Христос діє загалом через власний приклад.

18.   Благодать надається згідно зі справедливістю й заслугами.

 

Суть конфлікту

 

Пелагієві погляди поділяли у 411 чи 412 р. учасники Карфагенського собору. Його учень Колестій прагнув домогтися призначення на посаду пресвітера у Карфагені. Павліній звинуватив Колестія у проповідуванні того, нібито хрещення дітей не очищає від гріха. Гарнак перелічує пункти скарги Павлінія: Пелагій повчав, нібито Адам був створений смертним і мав померти незалежно від того, грішив він чи ні – його гріх зашкодив Адамові, проте не людській расі – немовлята в момент народження перебувають у стані, в якому Адам опинився до скоєння своєї помилки – нібито вся людська раса не помирає через смерть і помилку Адама і не воскресає завдяки Воскресінню Христа – закон допускає людей до Царства Небесного так як і до Євангелія – навіть до пришестя нашого Господа існували непорочні особи, тобто люди без гріха – людина може існувати без гріха і за своєю волею легко дотримуватися Божих заповідей¹¹.

Карфагенський синод відлучив Колестія від церкви. Потім він відбув до Ефесу, де домігся призначення його пресвітером. Тим часом Пелагій, бажаючи уникнути значного конфлікту, перебрався до Палестини. Раніше Пелагій відвідав Гіппу, проте не застав Августина в той час. З Єрусалиму Пелагій написав Августинові послання, сповнене лестощів. Той відповів йому ввічливим, але стриманим листом. Августин ще не позбувся напруженості, викликаної донатистською позицією, і мало що знав про суперечність, спричинену Колестієм у Карфагені. Августин таки одержав новини з Єрусалиму про те, що Пелагієве проповідництво спричинило там заворушення.

Орозій, друг і учень Августина, домагався слідства проти Пелагія у 415 році, проте Пелагій був реабілітований. У грудні того року Палестинський синод засудив деякі з праць Пелагія. Коли члени синоду зажадали від нього відмовитися від своїх поглядів, нібито людина може стати безгрішною без сприяння благодаті, Пелагій капітулював. Він сказав:

,,Я засуджую ці погляди не як єретичні, а як безглузді, не вбачаючи в них ніякої догми”. Він відкинув вчення Колестія, зауваживши: ,,Однак ті ідеї, які я проголосив чужими мені, я, згідно з позицією святої церкви, засуджую, оголошуючи анафему всім, хто суперечить їй”¹².

З цієї причини Пелагія проголосили православним віруючим. Рейнголд Зееберг (Reinhold Seeberg) назвав відповідь Пелагія „брехнею боягуза”¹³.

       Через це перед Пелагієм постало складне завдання збереження довіри власних прибічників. Щоб розтлумачити свої погляди, він написав чотири книжки, включаючи “De Natura” і“De  libero arbitrio”.

Північно-африканська церква була незадоволена результатами синоду. Ієронім назвав його „жалюгідним синодом”¹⁴, а Августин сказав:

 „Єрессю було не те, що було виправдано, єретиком була людина, яка відкинула єресь”¹⁵.

У 416 р. було скликано два північно-африканські синоди, учасники яких засудили пелагіянство. Офіційні документи були надіслані Папі Інокентію, а за ними надійшов інший лист, підписаний п’ятьма північно-африканськими єпископами, включаючи й Августина. Пелагій надіслав власного листа. Папа Інокентій був задоволений таким консультуванням і висловив свою повну згоду з осудом Пелагія й Колестія:

„Ми проголошуємо всією повнотою нашої апостольської влади відлучення Пелагія й Колестія зі спільноти нашої церкви, аж поки вони не звільняться з лабет диявола”¹⁶.

Наступного року (417) Папа Інокентій помирає, а його місце посідає Папа Зосима. Пелагій надіслав добре сформоване визнання віри, стверджуючи, що його несправедливо звинуватили і скомпрометували його ж прибічники. Тим часом Колестій відбув до Риму і стисло виразив свій послух. Біограф Августина Пітер Браун пише:

„Пелагій поквапився підпорядкуватися присудові римського священства; йому передувала блискуча рекомендація від єпископату Єрусалиму. Його обвинувачі, єпископи Герос і Лазар, були особистими ворогами Зосими... На офіційному зібранні Зосима відмовився чинити надто сильний тиск на Селестія, а тому міг проголосити себе задоволеним. У середині вересня Пелагій одержав ще тепліший прийом... Зосима повідомив африканцям:

„Наскільки глибоко кожен із нас був зворушений! Мало хто міг стримати сльози при думці, що особу такої щирої віри могли спаплюжити ”¹⁷.

Висновком Зосими справа не закінчилася. У 418 р. північно-африканська церква провела загальний собор у Карфагені, на який прибуло понад 200 єпископів. На соборі було прийнято кілька канонів проти пелагіянства, включаючи й такі:

„Той, хто стверджує, що Адам був створений смертним і, навіть не згрішивши, мав би померти природною смертю, мусить бути підданий анафемі.

Той, хто відкидає хрещення немовлят або заперечує в дітях перворідний гріх, так як формулюється при хрещенні „на прощення гріхів” сприймається не в строгому, а у вільному тлумаченні, мусить бути підданий анафемі.

Той, хто каже, що в Царстві Небесному чи будь-де існує якесь проміжне місце, де померлі нехрещені діти живуть щасливим життям, попри те, що без хрещення не можуть увійти до Царства Небесного, тобто здобути вічне життя, мусить бути підданий анафемі”¹⁸.

Далі цими канонами засуджувалися такі доктрини: „що перворідний гріх [не був] успадкований від Адама; що благодать не сприяє подоланню майбутніх гріхів; що благодать полягає лише в доктринах і заповідях; що благодать лише спрощує завдання чинити добро; [а] святі проголосили п’яту петицію Молитви Господньої не для себе, а тільки задля  смирення”¹⁹.

Відтак Зосима відійшов від своїх попередніх поглядів і опублікував послання, в якому звертався до всіх єпископів підписати канони згаданого вище собору. Вісімнадцять єпископів, включаючи й Юліана Екланумського, відмовилися зробити це. Історики одностайно вважають Юліана найбільш стійким і переконаним прихильником пелагіянської теології. Він потверджував свою позицію листами до Папи і дошкульною критикою щодо поглядів Августина. Коли на зміну Зосимі прийшов Папа Боніфацій, він змусив Августина спростувати Юліана, і цією роботою Августин займався аж до кінця його життя. Сімнадцять з вісімнадцяти єпископів, які чинили опір папському посланню, відтак зреклися своїх поглядів. Лише Юліан стояв на своєму. Після власного зміщення він разом з Колестієм відбув до Константинополя, де у 429 р. його прийняв патріарх Нестор. Про подальші роки Пелагія й Колестія відомо мало. Угода Юліана з Нестором не допомогла йому, оскільки сам Нестор пізніше був осуджений за єресь, названу за його іменем.

Третій екуменічний собор в Ефесі (431 р. н.е.), що відбувся через рік після смерті Августина, засудив пелагіянство. Як зауважує Шаф з приводу системи переконань Пелагія:

„Якщо людська природа не розбещена, а природна воля схильна до всього доброго, нам потрібен не Спаситель, який формує в нас нову волю і нове життя, а простий вдосконалювач, що робить нас шляхетними; а спасіння, отже, є справою людини. У Пелагієвій системі, по суті, немає місця для ідей викуплення, прощення, відродження та створення заново. Ця система підмінює все це нашими моральними зусиллями з удосконалення наших природних здібностей та простим додаванням благодаті Божої як цінної допомоги й підтримки. Лише завдяки щасливій непослідовності Пелагій та його прибічники традиційно дотримувалися церковних доктрин Трійці та особи Христа. У логічному сенсі їхня система призвела до раціоналістичної христології”^20.