Свобода волі

Розділ дванадцятий. Точне напередзнання Бога про майбутні хотіння моральних діячів несумісне з такою випадковістю цих хотінь, яка позбавлена будь-якої необхідності; і передбачає необхідність хотіння, як і необхідність абсолютної Постанови

Довівши, по-перше, що Бог наділений точним і непомильним попереднім знанням про акти волі моральних агентів, я зараз маю намір, по-друге, показати наслідковість таких подій; тобто показати, що з моїх попередніх висновків випливає, що ці події необхідні необхідністю зв’язку або наслідковості.

Головні армініянські богослови, якщо я правильно їх розумію, заперечують цю наслідковість;  і стверджують, що якщо ми припустимо можливість існування такого попереднього знання, то воно аж ніяк не буде доказом того, що напередзнана подія відбувається необхідно. Тож я хочу тепер, аби цю проблему ми конкретно та ретельно розглянули й дослідили. Я цілком переконаний у тому, що після окремого та повного аналізу можна з великою точністю з’ясувати, чи це справді так, чи ні.

Для того, щоб як годиться розглянути цю проблему, я хотів би відзначити наступне.

І. Уявляється цілком очевидним, у стосунку до речі, чиє існування незаперечно й нерозривно пов’язане з чимось, що вже існує або існувало, що існування цієї речі необхідне. У цьому зв’язку можна зазначити:

1. Я вже раніше згадував про те, коли пояснював природу необхідності, що в тих речах, які можна назвати минулими, їхнє минуле існування є тепер необхідним. Тож, оскільки ми вже переконалися в їхньому існуванні, то тепер уже надто пізно припускати хай там яку можливість зміни в цьому відношенні: тепер неможливо, щоб не був істиною той факт, що така річ існувала.

2. Якщо справді існує така річ, як божественне напередзнання хотінь вільних діячів, то це напередзнання, за припущенням, є річчю, яка вже існувала й існувала давно; а отже, тепер її існування є необхідним; тобто тепер абсолютно неможливо припускати щось інше, аніж те, що це напередзнання мусить або мусило існувати.

3. Очевидним слід вважати також те, що речі, які нерозривно пов’язані з іншими речами, які необхідні, є самі необхідними. Так само як висловлювання, істинність якого необхідно пов’язана з іншим висловлюванням, що необхідно істинне, само є необхідно істинним. Бо сказати інакше було б суперечністю: це було б те саме, якби ми сказали, що зв’язок між цими речами нерозривний і водночас може бути розірваний. Якщо те, чиє існування нерозривно пов’язане з чимось, чиє існування тепер необхідне, само не буде необхідним, тоді воно просто не може існувати, попри нерозривний зв’язок свого існування. Нехай сам читач оцінює, наскільки кричущою є така суперечність.

4. Не менш очевидно й те, що якщо існує повне, достовірне та незаперечне напередзнання про майбутнє існування хотінь моральних діячів, тоді також існує  і незаперечний та нерозривний зв’язок між цими подіями й цим напередзнанням; і тому, виходячи з попередніх спостережень, ці події будуть необхідними подіями; адже вони незаперечно й нерозривно пов’язані з тим, що вже існує, а отже, є необхідним і не може не бути необхідним.

Сказати, що напередзнання є достовірним і незаперечним, а проте зв’язок події з цим напередзнанням не є нерозривним, а нестійким і таким, що може порватися, – це очевидний абсурд. Стверджувати це буде тим самим, якби ми стверджували, що не існує необхідного зв’язку між нашим знанням про те, що висловлювання незаперечно істинне, і реальною істинністю цього висловлювання. Отже, можна без жодних труднощів довести, що коли існує будь-яке незаперечне знання майбутніх хотінь, то подія є необхідною; або, іншими словами, що неможливо, аби ця подія не відбулася; бо якби не було неможливим те, що інакше статися не може, тоді не було б неможливим, що висловлювання, в якому стверджується, що ця подія в майбутньому відбудеться, може не бути істинним. Але наскільки абсурдним це видається за припущення, що тепер існує незаперечне знання (тобто знання, яке не може не бути правдивим), що воно істинне.  Абсурд, який ми бачимо перед собою, полягає в тому, що не є неможливим, що в цьому висловлюванні немає істини, тоді як нині незаперечно відомо, що воно істинне.

ІІ. Те, що жодна майбутня подія не може бути напевне напередзнаною, якщо вона випадкова й не підпорядкована жодній необхідності, можна довести так: неможливо, щоб яка завгодно річ була достовірно відома якомусь інтелектові без жодних доказів. Припустити протилежне означало б припуститися суперечності: бо для того, щоб річ була напевне відома для якогось розуміння, вона має бути очевидною для цього розуміння; а для речі бути очевидною для всякого розуміння, це те саме, що для цього розуміння мати якісь докази про неї; але жодне розуміння, створене чи нестворене, не може побачити докази там, де їх нема: бо це те саме, якби ми побачили те, чого насправді нема. І тому, якщо може існувати істина, яка не має жодних доказів свого існування, тоді цю істину знати не можна, бо припущення, що вона комусь відома, приводить до суперечності.

Але якщо може існувати майбутня подія, чиє існування випадкове, не позначене жодною необхідністю, майбутнє існування такої події не має абсолютно ніяких доказів. Бо якби були такі докази, то вони могли б належати лише до двох видів: або самоочевидність, або доведеність; бо не існує доказів іншого виду, окрім цих двох; очевидна річ мусить бути або очевидною в самій собі, тобто самоочевидною, або очевидною в чомусь іншому; тобто очевидною через зв’язок із чимось іншим. Але майбутня річ, чиє існування позбавлене будь-якої необхідності, не може мати жодного доказу, які належали б до одного з цих двох видів. Вона не може бути самоочевидною; бо якби вона була самоочевидною, вона могла би бути тепер знаною завдяки тому, що можна було б побачити в самій речі; або в її нинішньому існуванні, або в необхідності її природи: але і перше, й друге суперечить припущенню. Бо ми припустили і те, що річ не має нинішнього існування, яке можна було б побачити, і те, що вона не наділена такою природою, яка б необхідно вимагала її існування в майбутньому: тобто її майбутнє існування не є самоочевидним. А, по-друге, не існує ані доказів, ані очевидності в жодній із інших речей або доказів зв’язку з чимось таким, що було б очевидним; бо це також суперечить початковому припущенню. Припускається, що тепер не існує нічого такого, з чим було б пов’язане майбутнє існування випадкової речі. Бо такий зв’язок зруйнував би її випадковість і припускав би необхідність. Таким чином, ми довели, що в природі речей не існує абсолютно ніяких доказів про майбутнє існування події, що є випадковою, не позначеною жодною необхідністю (якщо така подія взагалі можлива), ані самоочевидності, ані можливості бути доведеною. А тому ця річ реально не є очевидною; а тому не може бути побачена як очевидна або, що одне й те саме, не може бути знаною.

Розгляньмо це на прикладі. Припустімо, що п’ять тисяч сімсот шістдесят років тому не існувало іншого буття, окрім Божественного Буття; а потім цей світ або якесь конкретне тіло чи дух, усе відразу виникає з нічого й приходить у буття й набуває конкретну природу та форму; і все це виникає абсолютно випадково, без будь-якого втручання в ці події Бога чи якоїсь іншої причини; без будь-якої підстави чи резону для його існування; і без будь-якої залежності від чого завгодно чи зв’язку з будь-якою річчю, що існувала раніше. У цьому випадку я стверджую, що за такого припущення, раніше не існувало ніяких доказів щодо цієї події. Не було цих доказів у самій речі; бо сама річ іще не існувала. І не було цих доказів у чомусь іншому; бо докази в чомусь іншому – це зв’язок із чимось іншим; але наявність такого зв’язку суперечить нашому припущенню. Отже, раніше не було доказів того, що ця річ відбудеться; бо, за припущення, не існувало резону для того, щоб виникла саме вона, а не щось інше, або не виникло нічого. А якщо так, то всі речі раніше були абсолютно однаковими й тими самими у стосунку до цієї та до інших можливих речей:  не було ніякого віддання переваги, ніякої більшої ваги або цінності;  а тому не було нічого, що могло би мати якусь вагу або цінність у детермінації будь-якого розуміння. Ця річ була абсолютно бездоказовою й абсолютно незнаною. Зростання розуміння або спроможності розрізняти не має ніякої тенденції і не робить ніякого поступу до того, щоб змогти розрізнити будь-які її знаки або докази, хоч би до якої міри воно зростало; навіть якби воно зростало до нескінченності. Зростання сили зору може мати тенденцію надати можливість тому, хто дивиться, розрізнити докази, які перебувають на великій відстані або добре заховані, або затягнуті хмарами чи оповиті темрявою; але воно не має тенденції наділити того, хто дивиться, спроможністю бачити докази там, де їх немає. Якби зір був нескінченно сильним, а спроможність розрізняти – нескінченно великою, це надало б змогу тому, хто дивиться, бачити все, що існує, і бачити його досконало та без жодних труднощів; але це, у свою чергу, має також тенденцію надати змогу тому, хто дивиться, з великою певністю розрізняти, що там, куди він дивиться, немає нічого.

ІІІ. Якби ми припустили, що майбутні хотіння моральних діячів не є необхідними подіями; або, що одне й те саме, подіями, які не є неможливими, але які можуть і не відбутися; у такому разі припустити також, що Бог цілком точно напередзнає про них і знає про всі речі – це те саме, якби ми припустили, що знання Бога не узгоджується із самим собою. Бо сказати, що Бог із певністю і не вдаючись до здогадів, знає про те, що така-то подія неодмінно відбудеться, й водночас знає, що ця подія випадкова й може не відбутися, це те саме, якби ми припустили, що його знання не узгоджується із самим собою; або що одна річ, про яку він знає, абсолютно не сумісна з іншою річчю, про яку він знає. Це те саме, якби ми сказали, що він знає про незаперечну істинність якогось конкретного висловлювання і водночас знає, що воно має випадковий характер і непевну істинність. Якби майбутнє хотіння було настільки вільне від будь-якої необхідності, що не було б ніяких перешкод тому, що воно може не відбутися, тоді висловлювання, яке стверджувало б його майбутнє існування, було б таким непевним, що не було б ніяких перешкод цілковитій утраті ним своєї істинності. І якщо Бог знає все, він знає також про непевну істинність цього висловлювання. А таке знання несумісне з його знанням про те, що це висловлювання істинне. Якщо якась річ справді випадкова, Бог бачить, що вона випадкова, й розглядає її як випадкову, якщо він бачить речі такими, якими вони є. Якщо подія може не бути необхідною, тоді існує можливість, що вона ніколи не відбудеться: а якщо можливо, що вона ніколи не відбудеться, то Бог знає, що істинність висловлювання про неї непевна; а це не узгоджується з тим, що він знає про це як про незаперечну істину. Якби хотіння самі по собі були подіями випадковими, не позначеними ніякою необхідністю, тоді жодна істота не могла б володіти досконало аргументованим знанням про те, що вони відбудуться; навпаки, це знання було б непевним і помилковим; бо воно означало б, що його носій припускає істинність висловлювання, яке, за своєю природою і з урахуванням усіх обставин, є непевним і випадковим. Сказати, в такому випадку, що Бог може знати спосіб знання випадкових подій, про який ми не маємо уявлення, було б безглуздим; це те саме, якби ми сказали, що Бог може вважати істинним те, що ми розглядаємо як суперечність, або що він водночас може знати, що якась річ достовірно певна, і водночас знати, що вона непевна, хоча ми й не можемо зрозуміти, як йому це вдається; бо він може знати в такий спосіб, який ми неспроможні осмислити.

Висновок 1. На підставі всього розглянутого вище стає очевидним, що абсолютні постанови Бога не більш несумісні з людською свободою через необхідність події, яка відбувається внаслідок таких постанов, аніж абсолютне напередзнання Бога. Тому що зв’язок між подією і достовірним напередзнанням є таким самим незаперечним і нерозривним, як зв’язок між подією та абсолютною постановою. Тобто не більшою мірою неможливо, щоб подія та постанова не узгоджувалися між собою, аніж щоб не узгоджувалися між собою подія та абсолютне напередзнання. Зв’язок між подією та напередзнанням є абсолютно досконалим, за припущенням; адже припускається, що достовірність і непомильність знання є абсолютно досконалими. А якщо так, то достовірність не можна збільшити; а тому зв’язок між знанням і відомою річчю не можна посилити; тобто якщо додати постанову до напередзнання, то це анітрохи не підсилить зв’язок і не зробить його незаперечнішим та нерозривнішим. Якби було не так, то достовірність знання, могла би бути підсилена додачею постанови; а це суперечить припущенню, згідно з яким знання є абсолютно досконалим або досконалим до найвищого можливого ступеня досконалості.

Існує така сама неможливість чогось іншого, крім того, що речі, які незаперечно напередзнані, мусять існувати або (що одне й те саме) така сама неможливість їхнього майбутнього існування, як і в тому випадку, якби ця подія була вже описана і була знана та прочитувана всім людством протягом усіх попередніх віків і якби існував найнерозривніший і найдосконаліший зв’язок між писанням і описуваною річчю. У такому випадку було б так само неможливо, щоб подія не відбулася, як і в тому випадку, коли б вона вже існувала; і жодна постанова не може зробити цю подію певнішою чи необхіднішою.

І тому якщо існує таке напередзнання, а було доведено, що воно існує, тоді необхідність зв’язку та наслідковості аж ніяк не можна вважати несумісною з хай там якою свободою, що нею наділена людина або будь-яке інше створіння. І з цього можна зробити висновок, що абсолютні постанови Бога, які жодною мірою не побільшують необхідність, також не можна вважати несумісними зі свободою, що нею користується людина, на тій, скажімо, підставі, що вони проголошують подію необхідною й виключають можливість того, що вона не відбудеться. Тому якщо абсолютні постанови несумісні зі свободою людини як морального діяча, або її свободою перед лицем спокус, або будь-якою іншою свободою, що нею вона втішається, то це залежить від чогось іншого, а не від тієї необхідності, яку накидають абсолютні постанови.

Доктор Вітбі припускає, що існує велика різниця між напередзнанням Бога та його постановами у стосунку до необхідності майбутніх подій. У своїй “Розправі про П’ять Пунктів”, на с. 74 і далі, він пише: “Попереднє знання Бога зовсім не впливає на наші дії. Якби Бог, через пряме одкровення, наділив мене знанням про стан або діяльність якоїсь іншої людини, то чи моє знання про них вплинуло б бодай найменшою мірою на її вчинки? Звичайно ж, ні – наше знання не впливає на речі, які ми знаємо, не робить їх достовірнішими, не відсуває їх далі в майбутнє, аніж вони були, коли його не існувало. А напередзнання Бога – це також знання. І так само, як знання не має ніякого впливу на речі, що зараз є, так і напередзнання анітрохи не впливає на речі, які будуть. А отже, напередзнання про будь-яку дію, що була б вільною, якби цього знання не існувало, не може змінити або зменшити цю свободу. Попри те, що Божа постанова про вибір є могутньою та активною і включає в себе підготовку та застосування таких заходів, які неухильно досягнуть поставленої мети. Тому попереднє знання Бога не робить жодну дію необхідною”. І щоб надати більшої авторитетності своїм висновкам, на с. 473 він цитує Ориґена, де той каже: “Напередзнання Бога – не причина утворення майбутніх речей, а навпаки, їхнє буття в майбутньому – це причина того, що Бог їх напередзнає” та Леблана, який писав: “Ця проблема найліпше розв’язується, коли ми припустимо, що напередзнання – не причина речей, які будуть у майбутньому; бо якраз те, що вони будуть у майбутньому – це причина того, що вони є об’єктом напередзнання”.  Таку саму думку висловлює доктор Кларк у своєму трактаті “Доведення буття та атрибутів Бога”, сс. 95-99. А автор книжки “ Свобода волі в Богові та в творінні”, в основному погоджуючись із доктором Вітбі, стверджує, що “напередзнання має на знані речі не більший вплив і не більшою мірою робить їх необхідними, аніж післязнання”, тобто теж говорить про те саме.

На все це я міг би відповісти, що все сказане про знання й про те, що вони не впливає на знану річ і не робить її необхідною, не має жодного стосунку до моєї попередньої аргументації і в жодний спосіб не може на неї вплинути. Незалежно від того робить чи не робить попереднє знання подію необхідною, це не змінює суть справи. Незаперечне напередзнання може довести необхідність напередзнаної події, а проте не може бути тією річчю, яка спричиняє необхідність. Якщо напередзнання абсолютне, це є доказом того, що напередзнана подія є необхідною, або доводить, що неможливо, аби ця подія не відбулася, в той чи той спосіб, внаслідок постанови або якось інакше, якщо існує якийсь інший спосіб: бо, як уже було сказано вище, абсурдно стверджувати, ніби можна знати про висловлювання, що воно достовірно й незаперечно істинне й разом із тим це висловлювання може виявитися не істинним.

Уся суть цієї сумнівної аргументації полягає ось у чому: мовляв, оскільки достовірне напередзнання не спричиняє подію, на відміну від постанови, то воно й не доводить її необхідності, на відміну від постанови. Але така аргументація не має ніякої сили: бо цілком ґрунтується на припущенні, що довести необхідність події або речі чи бути доказом такої необхідності, може тільки те, що здійснює на цю подію або річ каузальний вплив. Але цього ніколи не можна стверджувати. Якби достовірне напередзнання про майбутнє існування події або речі, не було тим, що робить неможливим, щоб ця подія або річ не існувала: проте воно може продемонструвати й, безперечно, демонструє, що неможливо, щоб вона не існувала, незалежно від того, в який спосіб виникає ця неможливість. Якби напередзнання було не причиною, а наслідком цієї неможливості, воно могло б довести, що існує така неможливість, із тим самим успіхом, як і в тому випадку, коли б воно було причиною. Аргументація, яка розвиває свої міркування від наслідку до причини, не поступається своєю силою тій, що робить це від причини до наслідку. Досить того, що існування, незаперечно напередзнане, не може не бути, незалежно від того, чи ця неможливість виникає з напередзнання, чи ще до нього. Очевидно, як це тільки може бути очевидним, що неможлива ситуація, коли про річ, про яку незаперечно відомо, що вона істинна, можна довести, що вона не істинна; тому існує необхідність того, що має бути інакше; причому незалежно від того, чи знання – причина цієї необхідності, чи ця необхідність – причина знання.

Усе достовірне знання, незалежно від того, чи це напередзнання, чи післязнання, чи супутне знання, доводить, що знана річ необхідна, в той або в той спосіб; воно доводить, що неможливо, щоб це твердження не було істинним. Я цілком допускаю, що напередзнання не більшою мірою доводить необхідність речі, аніж післязнання. Але тоді післязнання, яке є достовірним і незаперечним, що тепер стає неможливим, щоб знане твердження не було істинним. Достовірне післязнання доводить, що саме тепер, водночас зі знанням, в той або в той спосіб стає неможливим, щоб висловлювання, яке стверджує існування події в минулому, не було істинним. І так само достовірне напередзнання доводить, що тепер, водночас зі знанням, в той або в той спосіб стає неможливим, щоб висловлювання, яке стверджує майбутнє існування події не було істинним. Необхідність істинності висловлювань, що полягає в теперішній неможливості не існування стверджуваної події, в обох випадках є безпосередньою основою достовірності знання; не може бути достовірного знання без неї.

Повинна бути достовірність у самих речах, перед тим як вони будуть достовірно знані або (що одне й те саме) будуть знані достовірними. Бо достовірність знання – це не що інше, як спроможність пізнати або розрізнити достовірність, що перебуває в самих речах, які пізнаються. Тому повинна бути достовірність у речах, щоб стати основою достовірності знання й наділити речі спроможністю бути пізнаними у своїй достовірності. А це не що інше, як необхідність знаної істини або неможливість такої ситуації, коли б вона не була істиною; або, якщо висловити це інакше, міцний і незаперечний зв’язок між суб’єктом і предикатом висловлювання, яке виражає цю істину. Уся достовірність знання полягає в погляді на міцність цього зв’язку. Таким чином, достовірне напередзнання Бога про майбутнє існування будь-якої події – це його погляд на міцність і нерозривність зв’язку між суб’єктом і предикатом висловлювання, що стверджує її майбутнє існування. Суб’єкт – це та можлива подія; предикат – її майбутнє існування: але якщо майбутнє існування міцно й нерозривно пов’язане з цією подією, тоді майбутнє існування цієї події є необхідним. Якби Бог достовірно знав про майбутнє існування події, яка є цілком випадковою і може ніколи не відбутися, тоді він бачив би міцний зв’язок між суб’єктом і предикатом, які пов’язані між собою не міцно; а це – суперечність.

Я готовий допустити істинність стверджуваного доктором Вітбі, а саме, що “просте знання не впливає на знану річ, не робить її більш достовірною або більш майбутньою”. Але при тому я стверджую, що це передбачає й доводить, що дана річ уже майбутня і вже достовірна: тобто необхідно майбутня. Знання майбутньості передбачає майбутність; а достовірне знання майбутнього передбачає достовірну майбутність, попередню до цього достовірного знання. Але не існує іншої достовірної майбутньості речі, попередньої до достовірності знання, крім попередньої неможливості того, що річ виявиться не істинною; або (що одне й те саме) необхідність події.

Я хотів би зазначити ще одне, стосовно цієї теми, а саме: що якби було так, як припускають зазначені вище автори, що напередзнання Бога – це не причина, а наслідок існування напередзнаної події, то це свідчить не про те, що напередзнання не передбачає необхідність цієї події, а радше про протилежне, причому з великою переконливістю. Бо це показує, що існування події є настільки усталеним і твердим, що це те саме, як ніби вона вже була; і те саме, як ніби вона вже актуально існує; тобто її майбутнє існування уже реалізувало актуальний вплив і мало актуальну ефективність, а тому спричинило наслідок, а саме, напередзнання; наслідок уже існує; а що наслідок передбачає причину, пов’язаний із цією причиною і цілком залежить від неї, тому виникає така ситуація, ніби майбутня подія, що є причиною, вже існувала. Ми маємо наслідок твердий, наскільки це можливо, він уже наділений існуванням і певний свого існування. Але наслідок не може бути твердішим і стабільнішим, ніж його причина, основа та резон. Будинок не може бути міцнішим, аніж його підвалини.

Щоб проілюструвати це твердження, розгляньмо утворення та виникнення образів речей у дзеркалі; так, наприклад, у рефлекторному телескопі ми бачимо віддзеркалення небесних тіл (які перебувають дуже далеко й поза полем нашого зору) як подібні до них реальні наслідки їхнього існування, а тому тепер абсолютно неможливо припустити ситуацію, за якої вони б не існували; тобто, оскільки ці віддзеркалення є істинними наслідками небесних тіл, до яких вони подібні, то це доводить, що існування тих небесних тіл є таким  самим реальним, незаперечним, сталим і необхідним, як і існування цих наслідків; причому одне пов’язане з другим і цілком від нього залежить. А тепер припустімо, що майбутні існування в якийсь спосіб здійснюють вплив у зворотному напрямку і спричиняють наслідки, які їм передують, і спричиняють свої точні й досконалі образи в дзеркалі за тисячу років до того, як вони почнуть існувати, чи навіть у будь-якому з попередніх віків; але при всьому тому ці образи є реальними наслідками цих майбутніх існувань, вони цілком залежать від своєї причини й досконало з нею пов’язані; ці наслідки та образи вже наділені реальним існуванням, їхнє існування є досконало сталим і стабільним і ситуація, за якої вони не існували б, є неможливою; тоді це так само, як і в попередньому прикладі свідчить про те, що існування речей, які є їхніми причинами, є так само надійним, сталим і необхідним; і що так само неможлива ситуація, за якої вони не існували б, так ніби вони вже існують, як і їхні наслідки. І якщо, замість образів у дзеркалі, ми припустимо, що попередні наслідки подій або речей – це досконалі ідеї про них у Божественному Розумі, які існували там протягом вічності і є не менш очевидними наслідками, не менш істинно та надійно пов’язаними зі своєю причиною, то логіка наших міркувань від цього не зміниться.

А ще деякі армініяни стверджують таке, щоб применшити силу, яка виходить із попереднього знання Бога й виключає випадковий характер хотінь моральних діячів: “Мовляв, коли ми говоримо про напередзнання Бога,  то це не зовсім відповідає суті того, що ми хочемо сказати; бо хоч і правда, що в Богові існує досконале знання всіх подій, від вічності до вічності, проте не існує нічого такого як до або після для Бога, бо він бачить усі речі одним досконалим незмінним поглядом, що не знає ніякої послідовності”. На це я відповідаю:

1. Уже було доведено, що все достовірне знання доводить необхідність знаної істини; незалежно від того, коли це знання існує – до, після чи водночас. Хай навіть і справді не існує послідовності у знанні Бога і спосіб його знання для нас незбагненний, а проте одне ми знаємо точно про нього, а саме, що не існує жодної події, минулої, теперішньої чи майбутньої, про яку Бог напевне не знав би; він ніколи не може бути, не був і не буде позбавлений непомильного знання про неї; він завжди бачить її існування як достовірне й незаперечне. А що він завжди бачить речі такими, якими вони є насправді, то ніколи реально не існує річ випадкова в тому розумінні, що вона може ніколи не існувати. Якщо, в строгому розумінні, не існує напередзнання в Богові, то це тому, що ті речі, які майбутні для нас, є для Бога цілком теперішніми й присутніми, так ніби вони вже існували й існують;  а це те саме, якби ми сказали, що майбутні події Бог бачить очевидними, ясними, достовірними й необхідними, немовби вони вже були або є. Якщо не існує такого часу, коли існування події не присутнє в Богові, тоді не існує також часу, в якому для неї неможливо не існувати в такому розумінні, ніби її існування присутнє в теперішньому часі й уже відбулося.

Якщо Бог дивиться на речі досконалим і непідвладним ніяким змінам поглядом, так ніби не існує ніякої послідовності в його ідеях та судженнях, то це аж ніяк не перешкоджає тому, що існує властиво тепер у розумі Бога достовірне й досконале знання моральних діянь людей, які перебувають від нас на відстані сотень років; більше того, це заперечення виходить саме з такого припущення; а тому воно не тільки не усуває  факту

неможливості того, щоб такі моральні діяння не відбулися, а й стає прямою логічною причиною такої неможливості.          

Ми знаємо, що Бог напередзнає майбутні хотіння та спричинені ними дії людей у тому розумінні, що він спроможний конкретно повідомити про них і провістити їх і записати їх або спричинити, щоб вони були записані в книгу, як він не раз робив; а тому необхідний зв’язок, який існує між знанням Бога та подією, про яку він знає, доводить, що подія необхідна ще до того, як вона відбудеться, як було б і в тому випадку, якби Божественне знання передувало події в тому самому смислі, в якому передує їй провістя або запис про неї. Якщо знання незаперечне, тоді й вираження його в записаному провісті незаперечне; тобто існує незаперечний зв’язок між записаним провістям і подією. А якщо так, тоді неможливо, щоб це провістя й ця подія не узгоджувалися між собою. А це те саме, якби ми сказали, що неможлива інша ситуація, крім ситуації, за якої ця подія мусить відбутися; а це те саме, якби ми сказали, що вона відбудеться з необхідністю. Тому очевидно, що відсутність часової послідовності у звичному розумінні в розумі Бога не вносить ніякої зміни в необхідність існування подій, про які знає Бог. Більше того,

2. Таке твердження тим більше неспроможне ослабити докази, які ми наводили, щодо неможливості того, що знані майбутні події не відбудуться, позаяк воно ґрунтується на міркуваннях, які підкріплюють силу наведених вище аргументів, і засвідчує очевидність наведених доказів. Бо,

(1) Найперша причина того, чому знання Бога не знає послідовності, полягає в тому, що воно абсолютно досконале, досконале до найвищого ступеня ясності та достовірності: тобто воно бачить усі речі, минулі, теперішні та майбутні, з такою самою ясністю, як і в тому разі, якби вони були присутні; це бачення завжди позначене абсолютною досконалістю; а абсолютна й постійна досконалість не підвладна ніяким змінам, а отже, не знає й послідовності; актуальне існування знаної речі анітрохи не побільшує ясності або достовірності знаної речі: Бог сприймає речі, яких нема, так, наче вони є; усі вони для нього однакові, так ніби вони вже існували й існують. Але це міркування тільки побільшує силу раніше запропонованого доведення неможливості неіснування тих речей, про існування яких Бог знає; тобто їхнє неіснування так само неможливе, як було б у тому випадку, якби вони існували. Тобто заперечення, про яке йдеться, не тільки не послаблює цей аргумент, а й подає його в очевиднішому та яскравішому світлі; бо воно припускає, що існування майбутніх подій, у сприйнятті Бога, є таким, ніби воно вже було і є, ніби вони вже актуально існували й існують, тобто це не вносить щонайменшої зміни чи варіації в його погляд на них чи знання про них.

(2) Висунуте заперечення ґрунтується на незмінності знання Бога: бо саме незмінність цього знання виводить його за межі часової послідовності. Але безпосередньо й очевидно підтверджує те, на чому я наполягаю, а саме, що для знаних подій абсолютно неможливо не існувати. Бо якби це було можливо, тоді були б можливими зміни в знанні Бога та в його погляді на речі. Бо якби подія, про яку Бог знає, не відбулася й не почала існувати, як сподівався Бог, тоді Бог побачив би це й змінив свою думку й зрозумів, що припустився помилки; а це означало б зміну та послідовність у його знанні. Та позаяк Бог непідвладний змінам, а отже, абсолютно неможливо, щоб його погляд змінився; тому, з цієї ж таки причини, так само неможливо, щоб напередзнана подія не відбулася; і це неможливість найвищого ступеня: а тому протилежне є необхідним. Немає нічого більш неможливого, аніж зміна непідвладного змінам Бога в послідовності часу; Бога, який охоплює й розуміє всі речі, від вічності до вічності, охоплює їх найдосконалішим поглядом, що непідвладний ніяким змінам; тобто його одвічна тривалість – це vita interminabilis, tota, simul, et perfecta possessio*.

––––––

* Життя нескінченне, повне, позачасове, і досконале володіння (лат.). (Прим. перекл.).

Загалом я не побоявся б сказати, що не існує геометричної теореми або твердження, істинність якого було б так само легко довести, як те, що достовірне попереднє знання Богом хотінь моральних діячів несумісне з такою випадковістю цих подій, яка була б позбавлена будь-якої необхідності; а отже, воно несумісне з армініянським поняттям свободи.

Висновок 2. Таким чином, доктрина кальвіністів про абсолютні постанови Бога аж ніяк не привносить у події більше фатальності, аніж це можна доказово вивести з учення більшості армініянських богословів, які визнають усезнання та універсальне попереднє знання Бога. Тому всі заперечення, які вони висувають проти доктрини кальвіністів і які посилаються на доктрину Гобса про необхідність або доктрину стоїків про долю, спростовують доктрину кальвіністів не більшою мірою, аніж їхня власна доктрина; а тому цим богословам не випадає здіймати такий крик проти кальвіністів на цій підставі.

Висновок 3. Таким чином, неминуче всі заперечення проти доктрини неспроможності задовольняти умовам спасіння та виконувати заповіді Бога щодо виконання духовних обов’язків і проти кальвіністської доктрини ефективної благодаті; я маю на увазі всі заперечення армініян (такі з них як власне всезнання Бога) проти цих речей на тій підставі, що ці доктрини, хоч вони й не стверджують, що люди перебувають під якимсь примусом або примусово втягуються в певну діяльність, проте припускають, що вони перебувають під необхідністю у стосунку до своїх моральних дій і тих речей, які вимагаються від них для того, щоб Бог міг їх прийняти;  і їхні заперечення проти необхідності людських хотінь, яка спричинена раціональністю Божих заповідей, обіцянок та погроз та щирістю його порад і закликів; і всі заперечення проти кальвіністських доктрин як несумісних із людською свободою, оскільки вони передбачають необхідність; я хочу сказати, що всі ці аргументи та заперечення слід відкинути і слушно оцінити їх як пусті та несерйозні, бо нічого путнього в них нема; бо всі вони несумісні із власними твердженнями, а тому перебувають у суперечності не  лише з ученням кальвіністів, а й зі своєю власною доктриною.