М.ГРУШЕВСЬКИЙ, "З ІСТОРІЇ РЕЛІГІЙНОЇ ДУМКИ НА УКРАЇНІ"

РЕФОРМАЦІЯ ТА ЇЇ ВІДГОМІН НА УКРАЇНІ

Наведені факти досить проречисто кажуть, що, незважаючи на свої старання пристосуватись до нових умов життя та підій­ти ближче до вимог тих верств, які стояли при «руськім імені», візантійське православіє не задовольняло суспільности і вона жа­дібно шукала нового слова. Прикро мусів її вражати також роз­клад церковного життя під деструкційними впливами польсько-литовської окупації, упадок освіти, дисципліни й моральности серед кліру, господарення ріжних спекулянтів з церковними до­ходами, що просто купували собі на королівськім дворі влади­цтва та архимандрії і потім зовсім не думали про церковні та культурні завдання, яким мали служити катедральні та манастирські маєтки й доходи, а наділяли ними своїх свояків, слу­жебників та клієнтів. Особливо XVI вік був видовищем такого сумного виродження православної церкви в українських і біло­руських землях, яке, це правда, було явищем рівнобіжним з упадком державної римо-католицької церкви, проте не могло не хвилювати активнішої й свідомішої частини православного громадянства. Тим більш, що всі зусилля до направи, чи з боку іє­рархії, чи з боку громадянства, розбивались о політику уряду, що з своїх інтересів обстоював свої права патронату[81] і зв'язану з ним симонію та паралізував змагання суспільности до участи в церковних справах і контролі над ними.

Це, як здавалося б, давало дуже пригожий ґрунт для закорінення і розвою серед нашого громадянства реформаційних течій, винесених німецьким релігійним рухом. Тим більше, що Литва й Польща в середніх десятиліттях XVI віку були дуже сильно захоплені ними. На півночі дуже активним огнищем лютеранства служила Прусія. У 1525 р. Альбрехт Гогенцолерн, бувши голо­вою Пруської лицарської держави, перейшов на євангельство, став енергійно поширювати його в сусідніх краях, а що був близь­ким свояком польського короля і рахувався васалом Польщі, тож мав змогу дуже активно впливати на поширення нової віри в польських і литовських володіннях. Ливонська старшина пішла за його прикладом; балтийські міста, з якими був зв'язаний увесь польсько-литовський експорт, стали огнищами євангельства. Численні німецькі колонії Польщі, ще не спольщені тоді, слу­жили дуже податними стаціями для поширення нової німецької доктрини. Польська та литовська шляхта теж горнулась до неї і сприяла їй, маючи надію через поширення євангельства позбу­тися утяжливих оплат на католицькі церкви та поживитись цер­ковними маєтками. А навіть і двірські кола за нового короля Жиґмонта-Авґуста носилися з плянами скріплення королівської влади через заведення євангельської віри, сконфіскування цер­ковних маєтків, усунення впливів папської курії і єпископів тощо. У середині XVI в. Польсько-Литовська держава стала при­становищем євангельських доктрин з цілого світу: крім люте­ран, кальвіністів, поширились унітаристи (соцініяни), чеські браття й інші секти. Між маґнатами польськими та литовськими стало на якийсь час доброю маркою опікуватись ними, а за їх прикладом йшла і шляхта. Польсько-литовські землі, в тім і За­хідньо-українські та Білорусь, укрились доволі значною сіткою євангельських громад ріжних конфесій[82].  Деякі спирались на мі­щанські німецькі колонії, для більшости осередком служив пан­ський двір; поміщик-колятор, перейшовши на якусь євангельську конфесію, відбирав церкву від католицького ксьондза і спрова­джував «міністра» своєї конфесії. Між його дворянами знаходилось, звичайно, якесь число охочих іти слідами патрона і так з'являлась євангельська громада, а при ній часом і школа, гур­ток справжніх євангеликів, а іноді й друкарня з громадою вчених. Але глибшого коріння цей євангельський рух не мав ні між польсько-литовським, ані між українсько-білоруським громадян­ством. Коли зо смертю Жиґмонта-Авґуста минули всякі політичні спекуляції на реформацію і новий король Баторій взяв у свою опіку єзуїтів, а по нім засів на польськім престолі ще більший їх приятель і вірний учень, Жиґмонт III Ваза, який почав си­стематично відсувати нововірців від усяких впливів і прибутків, тоді запал до нововірства погас і між маґнатством та шляхтою, а кілька десятиліть єзуїтської праці над молодими шляхетськими та міщанськими поколіннями, для яких єзуїтська колегія стала майже єдиною школою, перетворили польське громадянство з такого поступового та вільнодумного в одно з найбільш назад­ницьких і темних. Євангельство, як раптово було вибуяло (у третій четвертині XVI в. найбільше), так раптово й змаліло в першій четвертині XVII в., і тільки завзяття кількох маґнатських фамілій, що не хотіли відступити від євангельства, уряту­вало авґсбурґську та пресвітеріянську конфесію від повного зни­щення серед цієї чорної реакції. Унітарство ж, що не мало таких могутніх протекторів і виставлене було на безоглядну ворожне­чу згаданих євангельських конфесій, не пережило цієї реакції: її громади й освітні установи були силоміць потасовані, і члени цієї конфесії засуджені на вигнання з Польщі в 1650 р. Так євангелицтво не стало в Польщі-Литві вірою народньою, навіть серед міщанства не звило собі тривкого гнізда, лишилось річчю пансько-маґнатською, як певний прояв опозиції людей, які мо­гли собі цю дорогу розкіш позволити, проти темних католицько-назадницьких впливів, що опанували двір, уряд і шляхетський загал.

Все ж таки цей рух не лишивсь без глибоких і корисних впли­вів на розвій польської культури, політичної думки і громадсь­кого життя. Досить того, що це він, цей рух, властиво, покликав до життя польську літературу, змусив письменників перейти на народню мову, вигладив і вигартував її протягом недовгих, але гарячих десятиліть релігійної боротьби. Єзуїтська реакція зломи­ла й придушила ці початки, але, оживши згодом, вони лиши­лись невмирущою пам'яткою колишнього релігійного руху.

На українськім же житті, на жаль, цей реформаційний рух відбився далеко менше й слабше, — бо тут він навіть і серед українського панства, не кажучи про інші верстви, не знайшов скількинебудь енерґійних та рішучих прихильників.

Правда, в тогочасних полемістів, не тільки католицьких та уніятських, але й православних, є кілька відгуків про великі успіхи «єресі» між православними. Московський емігрант князь Курбський, що жив на Волині і дуже журивсь упадком право­славної віри в 1570-80 рр., бачив «мало не всю Волинь» тодішню «зараженою духовою ґанґреною і розагітованою фальшивими догматами». Наш Вишенський у початках XVII в. закидав усій українсько-білоруській аристократії, що вона «поєретичилась». Але один і другий були прихильниками непохитної візантійської ортодоксії, за єресь вони вже вважали будь-яку критику пра­вославного обряду чи духовенства, будь-яку похвалу чужій вірі, а такі слова дуже часто мусіли бути на устах тодішніх україн­ців з більше освічених верств — тільки це зовсім не означало їх приналежности до якоїнебудь неправославної конфесії. В однім із листів Курбський з обуренням оповідає про волинського українського пана Чаплича, що він прийняв до себе московсь­ких еміґрантів, єретиків-раціоналістів, перейнявсь їх гадками й не упускав нагоди завести в шляхетській компанії розмову на тему догматів і моралі та поєднатись з раціоналістичними ідея­ми. Але лишається таки невідомим, чи цей Чаплич пристав формально до якоїнебудь євангельської конфесії, чи лишивсь православним вільнодумцем. У кожнім разі для другої половини XVI в. не можемо вказати ні одного скількинебудь визначного імени між представниками євангельського руху, ані якогонебудь яскравого успіху цього руху серед українського громадян­ства. Про деяких діячів, як, наприклад, про Потія, оповідаєть­ся, що вони перейшли через євангелицтво, але таки не зв'язали з ним скількинебудь тривко своєї діяльности. Пізніше знаходи­мо серед унітаріїв кілька українських фамілій, які зв'язались з ним поважно, але в українськім житті вони не грали виразної ролі. (Вийнятком може був Немирич[83], постать якого, одначе, і досі не уявляється нам виразно). Значення ж євангельського руху для українського життя дуже поважне і полягає в тім, що він чимало причинився до розбурхання цього приспаного світу своєю активністю та енергією, давши йому певні взірці, вико­ристані православними церковними й національними діячами, перенесені в українські обставини і до них пристосовані. На євангельськім же грунті стати й на нім повести український релігійний чи культурний рух ніхто з українських діячів, скільки знаємо досі, поважно не постарався, ані з євангеликів ніхто не подбав про те, щоб в українстві пошукати ґрунту для своєї діяльности.

Трохи неначе більше того було на Білорусі. Могли в тім мати значення: і близькість Прусії, і приплив з Московщини тих еміґрантів-раціоналістів, згаданих вище, що передусім на Білорусі шукали собі схоронище, і впливи Радивилів, протекторів кальві­нізму, що володіли величезними маєтками на Білорусі. Скарга і Потій в 1590 рр. говорять навіть про надзвичайні успіхи єванге­ликів між православними білорусинами: що вони тут сотні церков обернули на євангельські збори, а з шляхти хіба сотий двір лишивсь незахоплений єрессю. Розуміється, тут багато, ма­буть, перебільшено. Але, припускаючи, що є в тім щось і правди, — які наслідки тих успіхів? І тут вся євангельська література на білоруській мові, яку досі вдалось виявити, обмежується дво­ма книжками, виданими Симеоном Будним, у товаристві ще двох інших проповідників, у несвіжській друкарні в 1562 р. на тодіш­ній українсько-білоруській книжній мові: «Оправдання грішного чоловіка перед Богом» і «Катехизісъ то єсть наука стародавная хрістіаньская от светого писма для простыхъ людей языка руского въ пытаніахъ й отказьхъ събрана». Будний і його товариші не були з роду русинами і до українсько-білоруської мови звернулись в інтересах пропаґанди. Будний був спочатку кальвіном, потім унітарієм. Його «Оправдання», присвячене Остафієві Воловичеві, одному з видніших білоруських магнатів, що прославив себе енергійним протестом проти Люблинської унії[84]. За словами пе­редмови, він причинивсь своїми коштами до заснування несвіжської друкарні «на розмноженнє добрих книг». Та, видно, ця спроба Будного не знайшла прихильного відгомону ні в українсько-білоруській суспільності, ні в євангельських колах і не була ніким продовжена. Сам Будний звернувсь до перекладів на по­льське (здобув собі вдячну пам'ять в історії польської культури польським перекладом Біблії), його білоруські друки навіть не згадуються пізніше істориками євангельського руху!

Інший недовершений твір у цім напрямі тільки здогадно зв'я­зується з білоруським євангельським рухом: це Євангеліє у двох рівнобіжних текстах, слов'янськім і українсько-білоруськім, розпочате Василем Тяпинським[85] у власній «убогій друкарні», яку він заложив для свого діла, але не зміг довести його до кін­ця, тому задумав випустити бодай видруковану частину з своєю передмовою, але не відомо, чи й це вдалося йому сповнити. Його передмова дуже цікава своїми жалями над занедбанням «русь­кої» мови та накликами до суспільности (православної), щоб впли­нула на свою ієрархію, щоб вона заопікувалась школами та нау­кою. За недостачею якихнебудь відомостей про особу автора, пробувано його зв'язати з одним полоцьким шляхтичем-унітарієм, що мав таке ім'я. Але в його передмові нема ніяких натяків на нововірство: він говорить до православного суспільства, так ніби сам був православним, і серед православної української шляхти того часу знайдено також шляхтича Василя Тяпинського, що міг бути автором цього цікавого твору.

Найбільше виразний відгомін євангельського, особливо унітарського, руху того часу на Україні, — це переклад на сучасну українсько-білоруську мову, зроблений на Волині в 1581 р. ближ­че невідомим Валентином Негалевським[86]. Переклад і тлумачен­ня мають доволі виразні познаки унітарської доктрини. Пере­кладач пояснює, що до цієї праці приступив «за намовою і напоминанням многих учених і богобойних, а Слово Боже милу­ючих людей, котрі слова польського читати не вміють, а язика словенського, читаючи письмом руським, викладу й слів його не розуміють». Але ці «учені люди» таки не постарались опублі­кувати праці Негалевського, і вона відома тільки з рукопису.

Таким чином, на нашім ґрунті євангельський рух не проя­вив тих заходів коло видання Св. Письма та релігійної літера­тури на народній мові, як це інде було однією з сильніших та продуктивніших сторін цього руху, що нараз клав сильні під­валини національної літератури і зв'язував національний рух з євангельством. Це тим дивніше й сумніше, що такі заходи коло впровадження народньої мови до книжної, релігійної письменности на Україні та Білорусі почались уже перед Лютеровою реформою. Проби вживання тут сучасної мови маємо вже з XV в., і шановні праці Скорини випередили теж на деякі два-три десятиліття перші відгомони її на білорусько-українськім ґрун­ті. Наскільки ці Скоринині проби ународнення Св. Письма (роб­лені за поміччю чеської Біблії), дійсно, відповідали потребам на­шої суспільности, показують численні рукописні копії з Скорининих друків: маємо кілька таких копій, зроблених на західньо-українських землях у другій половині XVI в. Є і нові переклади, зроблені в тім часі на взірець Скорини за поміччю чеського тексту, як Пересопницьке Євангеліє, перекладене на Волині в 1550 рр., або «Пісня пісень» Соломона. Це переклади теж лиши­лись не друковані, і це дивно, що тоді провідники євангельського руху в Польщі й Литві, дуже численні й на Україні, пройшли повз це досить помітне явище, не помітивши й не оцінивши потреб української людности в народній Біблії.

Не оцінили вони й спроб пересадження євангельської док­трини на український ґрунт, і нав'язання її до українських тради­цій, що виникали серед самих євангеликів. Відома, наприклад, така спроба унітаріїв використати для успіху своєї проповіді пам'ять і пієтизм українського громадянства до своїх старих князів. Маємо на увазі т. зв. «Лист Смери Половця до вел. князя Володимира», пущений в 1560 рр., як оповідали польські унітарії, якимсь Андрієм Колодинським з Полоцька з приміткою, що лист цей, мовляв, знайшов він у манастирі Спаса в Перемишлі, де був похований князь Лев Галицький. Іван Смера, двірський лікар Володимира (особа, очевидно, вигадана), висланий ним у числі інших, щоб на місці познайомитись з тими ріжними ві­рами, які Володимирові захвалювали ріжні місіонери, інформує свого князя про віру грецьку. Критикує її гостро й протиставляє їй (у виразах досить неясних) правдиве християнство, що колись візьме гору на Русі (очевидно, у формі унітарського євангелизму). Написано це все з невеликим хистом, з невеликим знанням пра­вославної віри і церковної практики, але в кожнім разі цікаве самою гадкою: дати щось із своєї проповіді під ослоною двох по­пулярних історичних українських імен: Володимира і Льва (якраз у 1560 рр. з іменем Льва фабрикувались усякі грамоти на оборону прав українських посідачів, яким бракувало правосильних документів). Але що ж? І цей «Лист» лишивсь невиданим, здається, майже, невідомим, неспопуляризованим (навіть укра­їнського тексту цього памфлету не знаємо).

З свого боку провідники українського національного руху, що був одночасно рухом церковним, освітнім і літературним, використовували, часом навіть досить запопадливо, все те, що, на їх думку, корисного міг дати євангельський рух, але не охочі були зв'язуватись з ним так, щоб аж розривати з своєю церковною традицією, бо при всіх темних сторонах православного церков­ного життя, видима річ, цінили православну церкву, як націо­нальну інституцію і національне гасло.

Українські полемісти не цураються євангельських писань, звернених проти римського католицтва, вони беруть з них матеріял, аргументи, ідеї для своїх писань. Траплялось і таке, що православні меценати, як, наприклад, князь Острозький, дору­чали євангеликам відповідати на атаки католицьких письмен­ників на православну церкву, що їм дуже брали за зле като­лики й уніяти. В політичній боротьбі православні й євангелики йдуть, звичайно, разом проти клерикальної політики уря­ду, проти переваги католицької ієрархії і всяких обмежень і репресій на дисидентів (некатоликів). Весь час пильно трима­ється згода й перемир'я між православними й євангельськими колами з огляду на небезпечного спільного ворога, утримуєть­ся можлива толеранція супроти релігійних ріжниць, по змозі оминається всяка полеміка між цими двома релігійними табо­рами, що фактично тримають політичний союз.

Не бракувало й проектів перетворення цього тактичного по­літичного бльоку в чисто релігійне порозуміння. Найбільш ві­домий епізод належить до 1599 року, коли євангелики й пра­вославні ладились до спільного натиску на уряд і клерикаль­ну частину сойму, щоб зломити їх ворожий для некатоликів курс. У цій справі визначено було з'їзд православних і єванге­ликів (лютеран, кальвіністів і чеських братів) у Вільні й кальвінська старшина виготовила для цього з'їзду проект релігій­ного об'єднання євангелизму з православієм, як відповідь на недавно проголошену в Бересті унію[87] православних владик з Римом. Євангельські проповідники мали прибути на віденський з'їзд, а князя Острозького, як голову православної партії, про­шено привезти з собою учених православних духовних з Во­лині, щоб через богословський диспут привести обидві сторони до порозуміння, коли не в усіх подробицях, то бодай у головні­ших питаннях, відповідно до виготовленого євангельською сто­роною такого релігійного погодження[88].

Острозький завжди підтримував близькі й приязні відноси­ни з євангельськими колами (його старша донька була замужем за головою соцініян, Яном Кишкою, старостою жмудським, дру­га за Криштофом Радивилом, воєводою віденським, промото­ром кальвіністів) і взагалі, ставлячись доволі легковажно до конфесійних ріжниць і трактуючи свою церкву головно з на­ціонального й політичного становища, він і цим разом виявив повне співчуття тісному об'єднанню євангеликів з православни­ми. Обидва владики, що лишились при православних після Бе­рестейської унії, запросин на віленський з'їзд не прийняли; тож Острозький, дійсно, привіз, кого міг: одного переїжджого владику з балканських сторін і двох достойників із славного дубенського манастиря (фамілійної фундації Острозьких). На з'їзді він виступив з промовою, висловлюючи гаряче бажання, щоб православна церква, дійсно, з'єдналася з євангельською. Але присутні православні духовні, як то можна було й споді­ватись супроти прийнятої загальної тактики в православній ук­раїнсько-білоруській церкві, заявили, що передумовою домовлення мусить бути згода й участь царгородського патріярха, об'єднання ж взагалі можливе тільки при тій умові, що євангелики приймуть православні догмати, бо будьякі уступки з боку православної доктрини не можуть бути зроблені.

Супроти такої заяви євангелики не мали що більше робити, як вислати до патріярха листа з проханням, щоб він зо свого боку помагав об'єднанню, а на з'їзді переведено тільки формаль­ний політичний союз, «конфедерацію», і вибрано з обох сторін: євангеликів і православних, «генеральних провізорів», щоб слід­кували за подіями і при потребі мобілізували сили обох табо­рів для спільної акції.

Я спинився на цім епізоді тому, що він доволі добре ілюструє відносини православних і євангеликів і помагає зрозуміти силь­ні й слабі сторони цих взаємин.

Євангельський рух зробив сильне враження в православній суспільності. Хоча оживлення православного життя, яке позна­чилось XVI століттям, почалось, незалежно від впливів рефор­мації, скорше, ніж ті могли викликати в нім якінебудь відгомо­ни, проте реформація заважила на його розвитку дуже поміт­но. У сфері релігійної думки ті прояви раціоналізму («жидовствующих»), про які була вище мова, і зворот до «простої» мо­ви у викладі Св. Письма і взагалі в літературній творчості ціл­ком ясно випередили будьякі відгомони реформації у нас. В політичнім житті кампанія українського львівського міщанства проти обмеження в правах виникла в другім десятилітті XVI в. також незалежно від якихнебудь впливів реформації, ба, влас­не, ця кампанія стала першим кроком у боротьбі за права пра­вославної церкви і національне право, в якій повела провід ук­раїнська львівська громада. Братства, що послужили найбільш яскравим органом цієї національної та релігійної акції, були ре­організовані й пристосовані до потреб нового руху теж ще пе­ред впливами реформації. Але цьому вже розпочатому рухові реформаційні змагання піддали багато завзяття, дали цінні взір­ці й приклади, підтримали й надали сміливости своїм союзом. Принцип соборної організації церковного життя, якому право­славний рух, безсумнівно, завдячив дуже багато, хоч мав свої початки в попередній практиці, в своїм розвитку XVI в. був значно надхненний прикладами євангеликів: синодами, з'їзда­ми духовних і світських представників євангельських конфесій тощо. Самовпевненість і безоглядність, з якою вони розправ­лялись з католицькою ієрархією, не лишились без впливу на сміливість, з якою православна суспільність домагалась від сво­їх пастирів направи відносин і практики православної церкви. Супрематія[89] братств над ієрархією, проголошена в боротьбі з львівським владикою, була, як не піддана, то в кожнім разі, без сумніву, підтримана взірцями євангеликів. Найширше й найґрунтовніше виложений був цей принцип в «Апокризисі», що вважався твором нововірця, і православні церковники, дійсно, не вважали можливим солідаризуватися з ним — ані його від­ректись.

Ця подробиця характеристична для загальної ситуації: укра­їнський рух вагався між бажанням, — як найтісніше зв'язатись в євангельським рухом і страхом перед відірванням від право­славних традицій, від гасла «руської», національної церкви, від патріярхату, який служив їй і всій традиції, немов якорем на глибокій воді, ґарантуючи, що вона не згубиться серед супереч­них течій цієї бурхливої доби.

Такі визначні представники боротьби за національність, як, скажімо, князь Острозький, який не раз сходить цілком на ре­формаційні думки, що, мовляв, у східній церкві треба б попра­вити не тільки дисципліну, «але й звлаща около сакраменту і інших вимислів людських»; і Потій[90],  злорадно приловивши його на такім неправославнім вислові, пригадав йому, що в сакра­ментах східньої церкви не може бути ніяких перемін. «Пересто­рога», хоч вийшла від гарячого прихильника сучасного право­славного руху, одначе, в своїм легковаженні старої церковної літератури та старосвітських замилувань у зовнішнім обряді та в своїй гарячій відданості інтересам науки й школи, як найвищому національному добру, — ясно виявляє людину, ви­ховану в ідеях реформаційного руху. Та й у самого Вишенського[91],  найяскравішого оборонця старих церковних традицій і ка­нонів, бували моменти, коли він договорювався до цілком революційних, протестантських поглядів, радячи православним не приймати єпископів, що беруть затвердження від короля без соборного вибору: «Краще вам без владиків і попів, дияволом по­ставлених, до церкви ходити і православіє заховувати, ніж з владиками і попами, не Богом покликаними, (але канонічне по­ставленими!) в церкві бути та з неї насміхатись і православіє топтати».

Не буду вже спинятись на ріжних особливих літературних запозиченнях православних від євангеликів, наприклад, на про­тестантській тезі про папу-антихриста, спопуляризованій для будучих віків православними полемістами кінця XVI в., бо це деталі! Скажу натомість загально, що енергія, інтенсивність, смі­ливість українського національного руху (не бозна які, беручи їх абсолютно, але несподівані й через це дивні після довгого попереднього застою і безвладности) виявились не без зв'язку з реформаційним рухом, і так само потім підупали тут, в західньоукраїнських землях, у XVII в. не без зв'язку з занепадом реформаційного табору! Український корабель плив повними вітрилами під вітром реформації і спустив вітрила, коли цей вітер опав і нестало ні цих сміливих союзників, ні їх бадьорих прикладів!

Не була це ні одинока, ні навіть головна причина: впливали тут економічні й соціяльні зміни в українськім житті, занадто відомі, щоб на них тут спинятись. У зв'язку з темою цієї кни­ги я хотів натомість освітлити цю сторону, пів віку тому підне­сену Драгомановим, а мало дебатовану потім: це те значення, яке мала політична й ідеологічна кооперація з реформацією для розвою українського руху в XVI в., і занепад реформаційно­го руху для зросту української реакції в XVII в.

У світлі вище сказаного належить оцінювати відгуки като­лицьких та уніятських письменників із кінця XVII в. про єретичення православного магнатства і шляхти на Україні й Біло­русі. Вони стояли тоді під сильними впливами реформаційних ідей і прикладів, але з євангелицтвом мало хто з них зв'язав­ся. Коли реформаційний рух підупав, одні лишились при сво­їй національній церкві, інші, знеохотившись до неї, перейшли до «папства», як висловлювались євангелики. Невелика громад­ка зв'язалась з унітаріями, як найбільш радикальним крилом євангельського руху. Але були це люди, мабуть, значно вже відчужені від українського життя, бо національного характеру вони не надали ні своїм унітарським громадам, ні літературі. Ті, що цінили передусім свою національність, лишились, очевидно, при своїй національній церкві, — не вважаючи на всі її хиби.

«Поєретичення» в тих часах католицькі кола закидали й са­мим патріярхам, оскільки вони, як і православні українці того часу, виявляли більш симпатії до євангеликів, ніж до єзуїтської реакції, та шукали собі союзників між євангеликами, — хоча б тільки на чисто політичнім ґрунті. Олександрійського патріярха Мелетія наш Потій не завагався назвати «авґсбурґським па­стирем, що розмішав з молоком правовірних грецьких отців жовч Лютера, миро Кальвіна й трутину Цвінґлі» за те, що в своїм листі до нього цей патріярх (що взагалі дуже цікавивсь укра­їнськими релігійними церковними справами) виступив з крити­кою деяких католицьких поглядів. А його вихованця й наступни­ка, Кирила Лукаріса, за політичну боротьбу проти католицької ліґи, яку він провадив у спілці з протестантами, католики про­славили чистим кальвіном і, нарешті, таки домоглись його голови.

Не дивуватись після цього, що католики і навіть таки наші власні ортодокси знаходили стільки єретиків серед православ­ного громадянства того часу. Під вітром реформації життя плило до національного відродження.