11.10.2005
Скачати в інших форматах:

Михайло Грушевський

Реформація та її відгомін на Україні

М.ГРУШЕВСЬКИЙ, "З ІСТОРІЇ РЕЛІГІЙНОЇ ДУМКИ НА УКРАЇНІ"

РЕФОРМАЦІЯ ТА ЇЇ ВІДГОМІН НА УКРАЇНІ

Наведені факти досить проречисто кажуть, що, незважаючи на свої старання пристосуватись до нових умов життя та підій­ти ближче до вимог тих верств, які стояли при «руськім імені», візантійське православіє не задовольняло суспільности і вона жа­дібно шукала нового слова. Прикро мусів її вражати також роз­клад церковного життя під деструкційними впливами польсько-литовської окупації, упадок освіти, дисципліни й моральности серед кліру, господарення ріжних спекулянтів з церковними до­ходами, що просто купували собі на королівськім дворі влади­цтва та архимандрії і потім зовсім не думали про церковні та культурні завдання, яким мали служити катедральні та манастирські маєтки й доходи, а наділяли ними своїх свояків, слу­жебників та клієнтів. Особливо XVI вік був видовищем такого сумного виродження православної церкви в українських і біло­руських землях, яке, це правда, було явищем рівнобіжним з упадком державної римо-католицької церкви, проте не могло не хвилювати активнішої й свідомішої частини православного громадянства. Тим більш, що всі зусилля до направи, чи з боку іє­рархії, чи з боку громадянства, розбивались о політику уряду, що з своїх інтересів обстоював свої права патронату[81] і зв'язану з ним симонію та паралізував змагання суспільности до участи в церковних справах і контролі над ними.

Це, як здавалося б, давало дуже пригожий ґрунт для закорінення і розвою серед нашого громадянства реформаційних течій, винесених німецьким релігійним рухом. Тим більше, що Литва й Польща в середніх десятиліттях XVI віку були дуже сильно захоплені ними. На півночі дуже активним огнищем лютеранства служила Прусія. У 1525 р. Альбрехт Гогенцолерн, бувши голо­вою Пруської лицарської держави, перейшов на євангельство, став енергійно поширювати його в сусідніх краях, а що був близь­ким свояком польського короля і рахувався васалом Польщі, тож мав змогу дуже активно впливати на поширення нової віри в польських і литовських володіннях. Ливонська старшина пішла за його прикладом; балтийські міста, з якими був зв'язаний увесь польсько-литовський експорт, стали огнищами євангельства. Численні німецькі колонії Польщі, ще не спольщені тоді, слу­жили дуже податними стаціями для поширення нової німецької доктрини. Польська та литовська шляхта теж горнулась до неї і сприяла їй, маючи надію через поширення євангельства позбу­тися утяжливих оплат на католицькі церкви та поживитись цер­ковними маєтками. А навіть і двірські кола за нового короля Жиґмонта-Авґуста носилися з плянами скріплення королівської влади через заведення євангельської віри, сконфіскування цер­ковних маєтків, усунення впливів папської курії і єпископів тощо. У середині XVI в. Польсько-Литовська держава стала при­становищем євангельських доктрин з цілого світу: крім люте­ран, кальвіністів, поширились унітаристи (соцініяни), чеські браття й інші секти. Між маґнатами польськими та литовськими стало на якийсь час доброю маркою опікуватись ними, а за їх прикладом йшла і шляхта. Польсько-литовські землі, в тім і За­хідньо-українські та Білорусь, укрились доволі значною сіткою євангельських громад ріжних конфесій[82].  Деякі спирались на мі­щанські німецькі колонії, для більшости осередком служив пан­ський двір; поміщик-колятор, перейшовши на якусь євангельську конфесію, відбирав церкву від католицького ксьондза і спрова­джував «міністра» своєї конфесії. Між його дворянами знаходилось, звичайно, якесь число охочих іти слідами патрона і так з'являлась євангельська громада, а при ній часом і школа, гур­ток справжніх євангеликів, а іноді й друкарня з громадою вчених. Але глибшого коріння цей євангельський рух не мав ні між польсько-литовським, ані між українсько-білоруським громадян­ством. Коли зо смертю Жиґмонта-Авґуста минули всякі політичні спекуляції на реформацію і новий король Баторій взяв у свою опіку єзуїтів, а по нім засів на польськім престолі ще більший їх приятель і вірний учень, Жиґмонт III Ваза, який почав си­стематично відсувати нововірців від усяких впливів і прибутків, тоді запал до нововірства погас і між маґнатством та шляхтою, а кілька десятиліть єзуїтської праці над молодими шляхетськими та міщанськими поколіннями, для яких єзуїтська колегія стала майже єдиною школою, перетворили польське громадянство з такого поступового та вільнодумного в одно з найбільш назад­ницьких і темних. Євангельство, як раптово було вибуяло (у третій четвертині XVI в. найбільше), так раптово й змаліло в першій четвертині XVII в., і тільки завзяття кількох маґнатських фамілій, що не хотіли відступити від євангельства, уряту­вало авґсбурґську та пресвітеріянську конфесію від повного зни­щення серед цієї чорної реакції. Унітарство ж, що не мало таких могутніх протекторів і виставлене було на безоглядну ворожне­чу згаданих євангельських конфесій, не пережило цієї реакції: її громади й освітні установи були силоміць потасовані, і члени цієї конфесії засуджені на вигнання з Польщі в 1650 р. Так євангелицтво не стало в Польщі-Литві вірою народньою, навіть серед міщанства не звило собі тривкого гнізда, лишилось річчю пансько-маґнатською, як певний прояв опозиції людей, які мо­гли собі цю дорогу розкіш позволити, проти темних католицько-назадницьких впливів, що опанували двір, уряд і шляхетський загал.

Все ж таки цей рух не лишивсь без глибоких і корисних впли­вів на розвій польської культури, політичної думки і громадсь­кого життя. Досить того, що це він, цей рух, властиво, покликав до життя польську літературу, змусив письменників перейти на народню мову, вигладив і вигартував її протягом недовгих, але гарячих десятиліть релігійної боротьби. Єзуїтська реакція зломи­ла й придушила ці початки, але, оживши згодом, вони лиши­лись невмирущою пам'яткою колишнього релігійного руху.

На українськім же житті, на жаль, цей реформаційний рух відбився далеко менше й слабше, — бо тут він навіть і серед українського панства, не кажучи про інші верстви, не знайшов скількинебудь енерґійних та рішучих прихильників.

Правда, в тогочасних полемістів, не тільки католицьких та уніятських, але й православних, є кілька відгуків про великі успіхи «єресі» між православними. Московський емігрант князь Курбський, що жив на Волині і дуже журивсь упадком право­славної віри в 1570-80 рр., бачив «мало не всю Волинь» тодішню «зараженою духовою ґанґреною і розагітованою фальшивими догматами». Наш Вишенський у початках XVII в. закидав усій українсько-білоруській аристократії, що вона «поєретичилась». Але один і другий були прихильниками непохитної візантійської ортодоксії, за єресь вони вже вважали будь-яку критику пра­вославного обряду чи духовенства, будь-яку похвалу чужій вірі, а такі слова дуже часто мусіли бути на устах тодішніх україн­ців з більше освічених верств — тільки це зовсім не означало їх приналежности до якоїнебудь неправославної конфесії. В однім із листів Курбський з обуренням оповідає про волинського українського пана Чаплича, що він прийняв до себе московсь­ких еміґрантів, єретиків-раціоналістів, перейнявсь їх гадками й не упускав нагоди завести в шляхетській компанії розмову на тему догматів і моралі та поєднатись з раціоналістичними ідея­ми. Але лишається таки невідомим, чи цей Чаплич пристав формально до якоїнебудь євангельської конфесії, чи лишивсь православним вільнодумцем. У кожнім разі для другої половини XVI в. не можемо вказати ні одного скількинебудь визначного імени між представниками євангельського руху, ані якогонебудь яскравого успіху цього руху серед українського громадян­ства. Про деяких діячів, як, наприклад, про Потія, оповідаєть­ся, що вони перейшли через євангелицтво, але таки не зв'язали з ним скількинебудь тривко своєї діяльности. Пізніше знаходи­мо серед унітаріїв кілька українських фамілій, які зв'язались з ним поважно, але в українськім житті вони не грали виразної ролі. (Вийнятком може був Немирич[83], постать якого, одначе, і досі не уявляється нам виразно). Значення ж євангельського руху для українського життя дуже поважне і полягає в тім, що він чимало причинився до розбурхання цього приспаного світу своєю активністю та енергією, давши йому певні взірці, вико­ристані православними церковними й національними діячами, перенесені в українські обставини і до них пристосовані. На євангельськім же грунті стати й на нім повести український релігійний чи культурний рух ніхто з українських діячів, скільки знаємо досі, поважно не постарався, ані з євангеликів ніхто не подбав про те, щоб в українстві пошукати ґрунту для своєї діяльности.

Трохи неначе більше того було на Білорусі. Могли в тім мати значення: і близькість Прусії, і приплив з Московщини тих еміґрантів-раціоналістів, згаданих вище, що передусім на Білорусі шукали собі схоронище, і впливи Радивилів, протекторів кальві­нізму, що володіли величезними маєтками на Білорусі. Скарга і Потій в 1590 рр. говорять навіть про надзвичайні успіхи єванге­ликів між православними білорусинами: що вони тут сотні церков обернули на євангельські збори, а з шляхти хіба сотий двір лишивсь незахоплений єрессю. Розуміється, тут багато, ма­буть, перебільшено. Але, припускаючи, що є в тім щось і правди, — які наслідки тих успіхів? І тут вся євангельська література на білоруській мові, яку досі вдалось виявити, обмежується дво­ма книжками, виданими Симеоном Будним, у товаристві ще двох інших проповідників, у несвіжській друкарні в 1562 р. на тодіш­ній українсько-білоруській книжній мові: «Оправдання грішного чоловіка перед Богом» і «Катехизісъ то єсть наука стародавная хрістіаньская от светого писма для простыхъ людей языка руского въ пытаніахъ й отказьхъ събрана». Будний і його товариші не були з роду русинами і до українсько-білоруської мови звернулись в інтересах пропаґанди. Будний був спочатку кальвіном, потім унітарієм. Його «Оправдання», присвячене Остафієві Воловичеві, одному з видніших білоруських магнатів, що прославив себе енергійним протестом проти Люблинської унії[84]. За словами пе­редмови, він причинивсь своїми коштами до заснування несвіжської друкарні «на розмноженнє добрих книг». Та, видно, ця спроба Будного не знайшла прихильного відгомону ні в українсько-білоруській суспільності, ні в євангельських колах і не була ніким продовжена. Сам Будний звернувсь до перекладів на по­льське (здобув собі вдячну пам'ять в історії польської культури польським перекладом Біблії), його білоруські друки навіть не згадуються пізніше істориками євангельського руху!

Інший недовершений твір у цім напрямі тільки здогадно зв'я­зується з білоруським євангельським рухом: це Євангеліє у двох рівнобіжних текстах, слов'янськім і українсько-білоруськім, розпочате Василем Тяпинським[85] у власній «убогій друкарні», яку він заложив для свого діла, але не зміг довести його до кін­ця, тому задумав випустити бодай видруковану частину з своєю передмовою, але не відомо, чи й це вдалося йому сповнити. Його передмова дуже цікава своїми жалями над занедбанням «русь­кої» мови та накликами до суспільности (православної), щоб впли­нула на свою ієрархію, щоб вона заопікувалась школами та нау­кою. За недостачею якихнебудь відомостей про особу автора, пробувано його зв'язати з одним полоцьким шляхтичем-унітарієм, що мав таке ім'я. Але в його передмові нема ніяких натяків на нововірство: він говорить до православного суспільства, так ніби сам був православним, і серед православної української шляхти того часу знайдено також шляхтича Василя Тяпинського, що міг бути автором цього цікавого твору.

Найбільше виразний відгомін євангельського, особливо унітарського, руху того часу на Україні, — це переклад на сучасну українсько-білоруську мову, зроблений на Волині в 1581 р. ближ­че невідомим Валентином Негалевським[86]. Переклад і тлумачен­ня мають доволі виразні познаки унітарської доктрини. Пере­кладач пояснює, що до цієї праці приступив «за намовою і напоминанням многих учених і богобойних, а Слово Боже милу­ючих людей, котрі слова польського читати не вміють, а язика словенського, читаючи письмом руським, викладу й слів його не розуміють». Але ці «учені люди» таки не постарались опублі­кувати праці Негалевського, і вона відома тільки з рукопису.

Таким чином, на нашім ґрунті євангельський рух не проя­вив тих заходів коло видання Св. Письма та релігійної літера­тури на народній мові, як це інде було однією з сильніших та продуктивніших сторін цього руху, що нараз клав сильні під­валини національної літератури і зв'язував національний рух з євангельством. Це тим дивніше й сумніше, що такі заходи коло впровадження народньої мови до книжної, релігійної письменности на Україні та Білорусі почались уже перед Лютеровою реформою. Проби вживання тут сучасної мови маємо вже з XV в., і шановні праці Скорини випередили теж на деякі два-три десятиліття перші відгомони її на білорусько-українськім ґрун­ті. Наскільки ці Скоринині проби ународнення Св. Письма (роб­лені за поміччю чеської Біблії), дійсно, відповідали потребам на­шої суспільности, показують численні рукописні копії з Скорининих друків: маємо кілька таких копій, зроблених на західньо-українських землях у другій половині XVI в. Є і нові переклади, зроблені в тім часі на взірець Скорини за поміччю чеського тексту, як Пересопницьке Євангеліє, перекладене на Волині в 1550 рр., або «Пісня пісень» Соломона. Це переклади теж лиши­лись не друковані, і це дивно, що тоді провідники євангельського руху в Польщі й Литві, дуже численні й на Україні, пройшли повз це досить помітне явище, не помітивши й не оцінивши потреб української людности в народній Біблії.

Не оцінили вони й спроб пересадження євангельської док­трини на український ґрунт, і нав'язання її до українських тради­цій, що виникали серед самих євангеликів. Відома, наприклад, така спроба унітаріїв використати для успіху своєї проповіді пам'ять і пієтизм українського громадянства до своїх старих князів. Маємо на увазі т. зв. «Лист Смери Половця до вел. князя Володимира», пущений в 1560 рр., як оповідали польські унітарії, якимсь Андрієм Колодинським з Полоцька з приміткою, що лист цей, мовляв, знайшов він у манастирі Спаса в Перемишлі, де був похований князь Лев Галицький. Іван Смера, двірський лікар Володимира (особа, очевидно, вигадана), висланий ним у числі інших, щоб на місці познайомитись з тими ріжними ві­рами, які Володимирові захвалювали ріжні місіонери, інформує свого князя про віру грецьку. Критикує її гостро й протиставляє їй (у виразах досить неясних) правдиве християнство, що колись візьме гору на Русі (очевидно, у формі унітарського євангелизму). Написано це все з невеликим хистом, з невеликим знанням пра­вославної віри і церковної практики, але в кожнім разі цікаве самою гадкою: дати щось із своєї проповіді під ослоною двох по­пулярних історичних українських імен: Володимира і Льва (якраз у 1560 рр. з іменем Льва фабрикувались усякі грамоти на оборону прав українських посідачів, яким бракувало правосильних документів). Але що ж? І цей «Лист» лишивсь невиданим, здається, майже, невідомим, неспопуляризованим (навіть укра­їнського тексту цього памфлету не знаємо).

З свого боку провідники українського національного руху, що був одночасно рухом церковним, освітнім і літературним, використовували, часом навіть досить запопадливо, все те, що, на їх думку, корисного міг дати євангельський рух, але не охочі були зв'язуватись з ним так, щоб аж розривати з своєю церковною традицією, бо при всіх темних сторонах православного церков­ного життя, видима річ, цінили православну церкву, як націо­нальну інституцію і національне гасло.

Українські полемісти не цураються євангельських писань, звернених проти римського католицтва, вони беруть з них матеріял, аргументи, ідеї для своїх писань. Траплялось і таке, що православні меценати, як, наприклад, князь Острозький, дору­чали євангеликам відповідати на атаки католицьких письмен­ників на православну церкву, що їм дуже брали за зле като­лики й уніяти. В політичній боротьбі православні й євангелики йдуть, звичайно, разом проти клерикальної політики уря­ду, проти переваги католицької ієрархії і всяких обмежень і репресій на дисидентів (некатоликів). Весь час пильно трима­ється згода й перемир'я між православними й євангельськими колами з огляду на небезпечного спільного ворога, утримуєть­ся можлива толеранція супроти релігійних ріжниць, по змозі оминається всяка полеміка між цими двома релігійними табо­рами, що фактично тримають політичний союз.

Не бракувало й проектів перетворення цього тактичного по­літичного бльоку в чисто релігійне порозуміння. Найбільш ві­домий епізод належить до 1599 року, коли євангелики й пра­вославні ладились до спільного натиску на уряд і клерикаль­ну частину сойму, щоб зломити їх ворожий для некатоликів курс. У цій справі визначено було з'їзд православних і єванге­ликів (лютеран, кальвіністів і чеських братів) у Вільні й кальвінська старшина виготовила для цього з'їзду проект релігій­ного об'єднання євангелизму з православієм, як відповідь на недавно проголошену в Бересті унію[87] православних владик з Римом. Євангельські проповідники мали прибути на віденський з'їзд, а князя Острозького, як голову православної партії, про­шено привезти з собою учених православних духовних з Во­лині, щоб через богословський диспут привести обидві сторони до порозуміння, коли не в усіх подробицях, то бодай у головні­ших питаннях, відповідно до виготовленого євангельською сто­роною такого релігійного погодження[88].

Острозький завжди підтримував близькі й приязні відноси­ни з євангельськими колами (його старша донька була замужем за головою соцініян, Яном Кишкою, старостою жмудським, дру­га за Криштофом Радивилом, воєводою віденським, промото­ром кальвіністів) і взагалі, ставлячись доволі легковажно до конфесійних ріжниць і трактуючи свою церкву головно з на­ціонального й політичного становища, він і цим разом виявив повне співчуття тісному об'єднанню євангеликів з православни­ми. Обидва владики, що лишились при православних після Бе­рестейської унії, запросин на віленський з'їзд не прийняли; тож Острозький, дійсно, привіз, кого міг: одного переїжджого владику з балканських сторін і двох достойників із славного дубенського манастиря (фамілійної фундації Острозьких). На з'їзді він виступив з промовою, висловлюючи гаряче бажання, щоб православна церква, дійсно, з'єдналася з євангельською. Але присутні православні духовні, як то можна було й споді­ватись супроти прийнятої загальної тактики в православній ук­раїнсько-білоруській церкві, заявили, що передумовою домовлення мусить бути згода й участь царгородського патріярха, об'єднання ж взагалі можливе тільки при тій умові, що євангелики приймуть православні догмати, бо будьякі уступки з боку православної доктрини не можуть бути зроблені.

Супроти такої заяви євангелики не мали що більше робити, як вислати до патріярха листа з проханням, щоб він зо свого боку помагав об'єднанню, а на з'їзді переведено тільки формаль­ний політичний союз, «конфедерацію», і вибрано з обох сторін: євангеликів і православних, «генеральних провізорів», щоб слід­кували за подіями і при потребі мобілізували сили обох табо­рів для спільної акції.

Я спинився на цім епізоді тому, що він доволі добре ілюструє відносини православних і євангеликів і помагає зрозуміти силь­ні й слабі сторони цих взаємин.

Євангельський рух зробив сильне враження в православній суспільності. Хоча оживлення православного життя, яке позна­чилось XVI століттям, почалось, незалежно від впливів рефор­мації, скорше, ніж ті могли викликати в нім якінебудь відгомо­ни, проте реформація заважила на його розвитку дуже поміт­но. У сфері релігійної думки ті прояви раціоналізму («жидовствующих»), про які була вище мова, і зворот до «простої» мо­ви у викладі Св. Письма і взагалі в літературній творчості ціл­ком ясно випередили будьякі відгомони реформації у нас. В політичнім житті кампанія українського львівського міщанства проти обмеження в правах виникла в другім десятилітті XVI в. також незалежно від якихнебудь впливів реформації, ба, влас­не, ця кампанія стала першим кроком у боротьбі за права пра­вославної церкви і національне право, в якій повела провід ук­раїнська львівська громада. Братства, що послужили найбільш яскравим органом цієї національної та релігійної акції, були ре­організовані й пристосовані до потреб нового руху теж ще пе­ред впливами реформації. Але цьому вже розпочатому рухові реформаційні змагання піддали багато завзяття, дали цінні взір­ці й приклади, підтримали й надали сміливости своїм союзом. Принцип соборної організації церковного життя, якому право­славний рух, безсумнівно, завдячив дуже багато, хоч мав свої початки в попередній практиці, в своїм розвитку XVI в. був значно надхненний прикладами євангеликів: синодами, з'їзда­ми духовних і світських представників євангельських конфесій тощо. Самовпевненість і безоглядність, з якою вони розправ­лялись з католицькою ієрархією, не лишились без впливу на сміливість, з якою православна суспільність домагалась від сво­їх пастирів направи відносин і практики православної церкви. Супрематія[89] братств над ієрархією, проголошена в боротьбі з львівським владикою, була, як не піддана, то в кожнім разі, без сумніву, підтримана взірцями євангеликів. Найширше й найґрунтовніше виложений був цей принцип в «Апокризисі», що вважався твором нововірця, і православні церковники, дійсно, не вважали можливим солідаризуватися з ним — ані його від­ректись.

Ця подробиця характеристична для загальної ситуації: укра­їнський рух вагався між бажанням, — як найтісніше зв'язатись в євангельським рухом і страхом перед відірванням від право­славних традицій, від гасла «руської», національної церкви, від патріярхату, який служив їй і всій традиції, немов якорем на глибокій воді, ґарантуючи, що вона не згубиться серед супереч­них течій цієї бурхливої доби.

Такі визначні представники боротьби за національність, як, скажімо, князь Острозький, який не раз сходить цілком на ре­формаційні думки, що, мовляв, у східній церкві треба б попра­вити не тільки дисципліну, «але й звлаща около сакраменту і інших вимислів людських»; і Потій[90],  злорадно приловивши його на такім неправославнім вислові, пригадав йому, що в сакра­ментах східньої церкви не може бути ніяких перемін. «Пересто­рога», хоч вийшла від гарячого прихильника сучасного право­славного руху, одначе, в своїм легковаженні старої церковної літератури та старосвітських замилувань у зовнішнім обряді та в своїй гарячій відданості інтересам науки й школи, як найвищому національному добру, — ясно виявляє людину, ви­ховану в ідеях реформаційного руху. Та й у самого Вишенського[91],  найяскравішого оборонця старих церковних традицій і ка­нонів, бували моменти, коли він договорювався до цілком революційних, протестантських поглядів, радячи православним не приймати єпископів, що беруть затвердження від короля без соборного вибору: «Краще вам без владиків і попів, дияволом по­ставлених, до церкви ходити і православіє заховувати, ніж з владиками і попами, не Богом покликаними, (але канонічне по­ставленими!) в церкві бути та з неї насміхатись і православіє топтати».

Не буду вже спинятись на ріжних особливих літературних запозиченнях православних від євангеликів, наприклад, на про­тестантській тезі про папу-антихриста, спопуляризованій для будучих віків православними полемістами кінця XVI в., бо це деталі! Скажу натомість загально, що енергія, інтенсивність, смі­ливість українського національного руху (не бозна які, беручи їх абсолютно, але несподівані й через це дивні після довгого попереднього застою і безвладности) виявились не без зв'язку з реформаційним рухом, і так само потім підупали тут, в західньоукраїнських землях, у XVII в. не без зв'язку з занепадом реформаційного табору! Український корабель плив повними вітрилами під вітром реформації і спустив вітрила, коли цей вітер опав і нестало ні цих сміливих союзників, ні їх бадьорих прикладів!

Не була це ні одинока, ні навіть головна причина: впливали тут економічні й соціяльні зміни в українськім житті, занадто відомі, щоб на них тут спинятись. У зв'язку з темою цієї кни­ги я хотів натомість освітлити цю сторону, пів віку тому підне­сену Драгомановим, а мало дебатовану потім: це те значення, яке мала політична й ідеологічна кооперація з реформацією для розвою українського руху в XVI в., і занепад реформаційно­го руху для зросту української реакції в XVII в.

У світлі вище сказаного належить оцінювати відгуки като­лицьких та уніятських письменників із кінця XVII в. про єретичення православного магнатства і шляхти на Україні й Біло­русі. Вони стояли тоді під сильними впливами реформаційних ідей і прикладів, але з євангелицтвом мало хто з них зв'язав­ся. Коли реформаційний рух підупав, одні лишились при сво­їй національній церкві, інші, знеохотившись до неї, перейшли до «папства», як висловлювались євангелики. Невелика громад­ка зв'язалась з унітаріями, як найбільш радикальним крилом євангельського руху. Але були це люди, мабуть, значно вже відчужені від українського життя, бо національного характеру вони не надали ні своїм унітарським громадам, ні літературі. Ті, що цінили передусім свою національність, лишились, очевидно, при своїй національній церкві, — не вважаючи на всі її хиби.

«Поєретичення» в тих часах католицькі кола закидали й са­мим патріярхам, оскільки вони, як і православні українці того часу, виявляли більш симпатії до євангеликів, ніж до єзуїтської реакції, та шукали собі союзників між євангеликами, — хоча б тільки на чисто політичнім ґрунті. Олександрійського патріярха Мелетія наш Потій не завагався назвати «авґсбурґським па­стирем, що розмішав з молоком правовірних грецьких отців жовч Лютера, миро Кальвіна й трутину Цвінґлі» за те, що в своїм листі до нього цей патріярх (що взагалі дуже цікавивсь укра­їнськими релігійними церковними справами) виступив з крити­кою деяких католицьких поглядів. А його вихованця й наступни­ка, Кирила Лукаріса, за політичну боротьбу проти католицької ліґи, яку він провадив у спілці з протестантами, католики про­славили чистим кальвіном і, нарешті, таки домоглись його голови.

Не дивуватись після цього, що католики і навіть таки наші власні ортодокси знаходили стільки єретиків серед православ­ного громадянства того часу. Під вітром реформації життя плило до національного відродження.

 


[81] Патронат: польські королі і великі князі литовські присвоїли собі були право призначувати єпископів та ігуменів, як, мовляв, їх патрони чи покровителі. На практиці це зійшло на те, що ті, які хотіли діста­тись на ці посади, просто купували собі їх у згаданих володарів. Таке купування зветься у церкві симонією і нібито рішучо забороняється, хоч у дійсності ці заборони й не додержувалися.

[82] Ось приблизний реєстр євангельських громад на західніх землях України, про які маємо якісь певні відомості. Він уложений по окремих землях в альфабетнім порядку, а роки, звичайно, означають час згадки там євангелицької громади.

В Галичині: Бахорець, громада заложена, мабуть, Стадніцким, згада­на 1570 р.; Бережани — заложена Мик. Сенявским за Жиґимонта-Авґуста, зникла при кінці XVI або на поч. XVII ст.; Бучач — зал. М. Бучацьким за Жиґ.-Авґуста, скасована його сином; Бучач Лісний або Гаї, згад. 1640 р.; Чудець у Сяніччині, згад. в II пол. XVI в.; Гвоздець, зал. Яном Потоцким, існувала в І. пол. XVII в.; Гочів у Сяніччині, маєток Балів, громада зал. в 1550 рр., існувала до 1630 рр.; Гнойниця в Перемищині, зг. 1570 р.; .Дилягова, Стадніцкий віддав костел у 1550 рр. євангел. громаді; Дорогоїв у Перемищині, гніздо Дрогойовских, одна з найбільш трівких громад, існувала ще в сер. XVIII в.; Дубецько, Стадніцький віддав євангеликам костел У 1540 рр., проповідником був відомий свого часу Станкар, бу­ла школа, але, здається, недовго; Дубляни, зг. 1640 рр.; Дуліби, з 1620-40 рр.; Жовква, громада заложена Жолкевским старш., скасована його си­ном, відомим переможцем над Наливайком; Жолинь у Перемищині, Стадніцких, зг. в XVI і поч. XVII вв.; Заршин, гр. унітарська, в XVII в.; Зборів, зг. тільки за життя Мартина Зборовского; Кашиці, зг. в XVII в. за Дрогойовских; Коросно Руське, зг. 1562 р.; Куропатники, зг. 1563 р., громада унітарська, пізніше протестантська (1570); Кусениці в Перемищині, зг. в І пол. XVII в.; Литвинів у Галицькій землі, тоді ж; Ліско, Стадніцких, гром. скасована в поч. XVII в. з переходом властителя на като­лицтво; Львів (нім. колонія), тільки глуха згадка; Ланцут, заснована 1549 р., скасована з переходом до Любомірських; Новотанець у Сяніччині, маєток Станів, зг. від 1550 рр. до кінця XVIII в.; Поморяни, Семеньских, від 1560 рр., існувала ще в І пол. XVII в.; Риманів їх же, гром. скасована в 1580 рр. новим властителем; Явірник у Перемищині, зг. в актах синоду 1570 р.; Яблонів у Галиц. землі, громада відома в 1630-40 рр.; Ясенів у Теребовел., зг. в XVII в., та Яцимир у Сяніччині, зг. в 1550 рр.

На Побужжі холмсько-белзькім: Бонча, гром. залож. Стадніцким при кінці XVI в. або на поч. XVII, існувала до XVIII в.; Гвоздів, гром. уніт., зг. 1617 р.; Горжків, зг. 1560 і 1604 рр.; Голубець або Голуб'є ко­ло Крилова, зг. в серед. XVII в.; Житанець, зг. 1581 р.; Жулин, зг. 1640 рр.; Замостя, гром. засн. Замойским старш., скасована сином канцлером після його смерти (ум: 1572 р.); Зданів, зг. 1560 р.; Зміївці, зг. в акт. синоду 1570 р.; Краснобрід, маєток Лєщинских, зг. 1595 р., там у 1648 р. від­бувся синод; Крилів, фунд. Острогів, зг. 1570 р., в 1596 р. відб. там синод, скасована 1635 р.; Криниця, зг. 1581 і 1595 рр.; Круп'є Ожеховских, уніт. гром., в XVII в.; Лащів — Лип'є, зг. від 1560 рр., гром. існувала до кінця століття, 1582 р. фундація Горайських, зг. 1581 р., була друкарня; Перемислів, зг. 1582; Пустотва, зг. в 1560-1602; Рейовець, гром. заложив Рей 1560 рр., існувала до кінця XVII ст.; Ріплин, зг. 1580-1600; Свидниця, зг. 1570; Туробин, єванг. гром, в 1570-80 рр.; Угруськ, зг. 1608; Хланів, зг. 1582, та Щебришин, заложив Гурка разом з Туробиним, зг. тоді ж.

На Побужжі берестейсько-дорогочинськім, що належало до вел. кн. Литовського: Берестя, кальвінська гром., засн. Миколаєм Радивилом Чор­ним, головним промотором кальвінізму від 1550 рр., існувала до 1630 рр., якийсь час була і друкарня; Біла, гром. протест., потім унітарська, впала з кінцем 1570 рр.; Венгрів, від 1550 рр., у 1560 уніт., пізніше авґсбурська і кальвінська, з них авґсбурська дожила до XIX ст.; Городище, єванг. гром., залож. в І пол. XVII в.; Докудів, залож. коло 1600 р., існувала до кінця XVIII в.; Зоблудів, вища єванг. школа, заснована Янушом Радивилом у XVIII в.; Морди, тут 1553 протест. синод, 1563 уніт., але в 1570 рр. громада затикає; Найдорф на Берестейщині, гром. протест., ві­дома від пол. XVII до XIX вв.; Нурець, від 1630 рр. і до пол. XVIII в.; Орля, в 1644 р. синод дисидентів, гром. існувала до пол. XVIII в.; Русків, протест. гром., зг. при кінці XVI в.; Сураж, уніт. гром., зг. з поч. XVII в., та Ямно, єванг. гром., зг. від пол. XVII—XIX вв.

На Волині: Бобик, уніт. гром., зг. в 1630 рр.; Березка, маєтність Чапличів, уніт. гром., зг. в 1640 рр.; Берестечко, одна зо старших єванг. гром., заложена кн. Пронським, в 1640 рр. ніби унїтарська, остання зг. 1651; Водиради, зг. 1599 р., коли Кандиба обернув церкву на унітарський збір; Галичани, маєтн. Шпановських, уніт. гром., зг. в 1640 рр.; Гоща Гойських, уніт. гром. від поч. XVII в. до 1640 рр.; Дорогостаї, громада згадується від 1595 до 1640 рр.; Заслав, згадується унітарський міністр 1567 р., але громада, мабуть, недовго існувала; Іваничі, уніт. гром., зг. в 1640-50 рр. Киселим, одна із значніших уніт. громад, фундована Ю. Чапличом, впала в 1644 р.; Корець, зг. на єванг. синоді 1596 р.; Лабунь, єванг. гром. в 1560—1590 рр.; Ляхівці, уніт. гром., фундована Сенютами на поч. XVII в., пізніше поруч неї також протест. громада; Мартинів Ходкевичів, зг. гром. 1570 р., скоро впала; Острог, уніт. гром. зг. в 1617-18; Рафалівка й Собішин, уніт. громади зг. в 1640 рр.; Староконстянтинів, велика уніт. гром., заложена нібито під протекторатом самого кн. Конст. Остро­зького, в 1617 р. рахувала 100 членів; Тихомль, уніт. гром., засн. Адамом Сенютою, існувала до 1640 рр., поруч неї була протест. гром.; Шпанів, уніт. грам., засн. А. Шпановським, зг. в 1620 рр.; Щенятів, уніт. гром., засн. Сенютою, та Янівці, протест, гром., зг. в серед. XVII в.

Поділля: Кам'янець, єванг. збір, фундував староста Мик. Потоцкий; Межибіж, єванг. гром., зг. 1570 р.; Панівці, єванг. гром. фундації Потоцких, зг. при кінці XVI і на поч. XVIII вв., школа і друкарня (друки з 1610-11 рр.), скасована з переходом до катол. лінії Потоцких; Сатанів, єванг. проповідник, зг. 1560 р.; Хмельник, зг. 1570 р., та Язловець, Ю.Язловецкий віддав костел лютеранам 1549 р., за його сина громаду ска­совано. Акти синоду згадують ще дві громади на Поділлі, але назви місць, очевидно, покручені.

Брацлавщина і Київщина: Вінниця, зг. 1570 р., потім нема слідів; Козаровичі, Ліщин і Лосічин, маєтності Горностаїв, єванг. громади в пол. XVII в.; Ушомир, маєток Немиричів, уніт., гром., в І пол. XVII в.; Черняхів, їх же, уніт. гром. і школа, скасована рішенням трибуналу 1644 р., та Шершні, уніт. гром. теж фундована Немиричами, існувала до 1640 р.

З огляду на те, що лютерани (євангелики авґсбурської конфесії) не за­вжди розріжняються від кальвінів (пресвітеріян), я і в цім реєстрі часто мусів означати їх загальним іменем — євангеликів або протестантів. Тільки унітарії виразно відділяються від Них a capite. Авґсбурською кон­фесією зветься виклад євангелизму, що його уклав Мелянхтон, один із провідників німецького реформаційного руху, для сойму Німецького цісарства, який був зібрався в Авґсбурзі у 1530 р. Ця конфесія стала викла­дом віри німецьких євангеликів і була прийнята також евангеликами Польщі та Литви, що трималися німецького євангелизму (лютеранства). Інші євангелики, головно у Малопольщі, пристали були до Кальвінової церкви і остаточно організувались на його доктрині у 1560 рр.

Розуміється, що список цей далеко не повний, бо охоплює тільки досі опубліковані документальні й літературні згадки.

[83] Юрій Немирич походив з волинської української панської родини, довго жив в європейських краях, був одним з освіченіших людей свого часу в Україні; тримався унітарської доктрини і сподівався з поміччю ко­заччини добитись релігійної свободи в Польщі. Пристав був до козацького війська. Він вважається автором Гадяцької унії з Польщею, 1658 р. яка мала дати Україні широку автономію в реформованій Польщі, яка мала уявляти федерацію трьох держав: Польщі, Литви і Руси. Однак україн­ський нарід не прийняв цієї унії, а сам Ю. Немирич згинув у повстанні.

[84] Люблинська унія — акт тіснішого сполучення вел. кн. Литовського (то значить земель: литовських, білоруських і українських) з Польщею, переведений королем польським і вел. кн., литовським Жигимонтом Авґустом 1569 р. на соймі в Люблині, проти протестів панів литовських, бі­лоруських і українських.

[85] Новіша студія про нього пок. Ореста Левицького в київських «Запи­сках» т. ХП., 1913.

[86] Негалевський Валентин, людина ближче невідома, переклав у 1581 р. Євангеліє, як здогадуються,   з польського унітарського перекладу.

[87] Берестейський собор — був скликаний королем для проголошення унії Українсько-білоруської церкви з Римською, що перша піддається під владу папи, приймаючи догмати останньої, бо це були заявили делегати єпископів України та Білоруси в Римі перед нашою: і ось це мало були подане до загального відома на тім соборі в Бересті. Одначе православне духовенство, пани і громадянство доводили, що єпископи не могли цього зробити без їх собору і без згоди патріярхів-зверхників православної церкви. Тому вони на цей час вибрались до Берестя і рівнобіжно з уніятським собором зложили свій собор, що поділявся на коло духовне під проводом патріярших уповноважених і коло світське, де православні па­ни і делегати міщан, брацтв, шляхти теж радили над політичними засо­бами боротьби.

[88] Витягую головніше з цього цікавого проекту:

«Великий би то був крок до переведення згоди, коли б зараз від них (православних) вийшла постанова, згідна з нашою: які книги (Св. Письма) вони вважають за канонічні, а які за апокрифи; і вони показали б при­мірник грецької Біблії, який вони вважають за автентичний, бо, порівню­ючи з ним наш берестейський виклад, думаємо, що в Новім Тестаменті вони не знайдуть ріжниці

«Погодившись щодо основи і на ній ставши, переходити всі точки віри й науки, в яких маємо з ними згоду, і ту згоду посвідчувати, означуючи докладно точки проти всіх відмінно мислячих єретиків, а особливо проти папських: в доктрині про Христа, єдину голову церкви, про участь у тра­пезі Господній під обома видами, про чистилище, подружжя священиків і т. ін. Для улегшення радили б ми домагатись від них якихось визнань віри, бо з такого можна скорше зміркувати, ніж із загальних поглядів. Але що й у них, мабуть, також не без помилок, то, заглублюючись у них, можна б замість згоди прийти до ще більшої ріжниці і огірчення греків (православних), тому, здається, нам краще подати їм наше сандомирське визнання, щоби в нім вказали, коли що можуть слушно, а коли не можуть, нехай його приймуть і підпишуть: того від них сподіваємося в багатьох точках.

«Спір про походження св. Духа зробить деякі труднощі, але нехай су­дять інші, чи задля нього не можна перевести об'єднання в усім іншім (Походження Св. Духа — це одна з основних ріжниць між грецькою і латинською церквами. Грецька церква Символ Віри читає так, що Дух Святий походить від Отця, латинська: від Отця і Сина). Бачили ми пи­сання деяких наших німецьких теологів, які твердять, що цей спір не був досить важливою причиною для розколу латинської і грецької церкви. На наш погляд, хто пильніше вгляне до справи, той ледве чи не переко­нається, що греки, хоч сваряться з нами за слова, в самій речі майже згоджуються. Не хотіли б ми, щоби логомахія (суперечка за слова) по­шкодила унії. Ми теж не в усім згоджуємось з людьми авґсбурської кон­фесії щодо сакраментів, але сполучились з ними спільною деклярацією сандомирською і запобігли дальшим суперечкам і образам, поставивши границі дискусії. Чи й тут не можна було б піти цею ж дорогою і то тим легше, що про цей догмат, мабуть, рідше, ніж про сакраменти, приходиться говорити на проповідях?

«Найбільшою завадою для спільности богослуження, на їх гадку, — це взивання святих при Службі Божій, чи при св. Літургії. Викинути з їх церкви обідню так відразу, це ледве чи можливо. Зразу про те тільки подумати, щоб, полишивши їм церемонії, які можуть бути толеровані, можна було б викинути забобонне ідолослуження у взиванні святих та інші блуди, які більше впадають в око. Проти них треба б приготовити тепер, перед розмовою, якнайбільше свідоцтв із святих отців грецької церкви і, щоб не було суперечки про певність авторів, зазначувати місця в грецьких екземплярах, яких добре було б якнайбільше зібрати до Вільни на частину диспуту.

«Акт артолятрії (хлібопоклонства) без огірчення простих людей, мабуть, трудно було б скасувати і можна було б побоюватись, щоб вони не уда­лись до папства, образившись наглою зміною. Тому не знати, чи не мож­на було б покищо вдоволитись тим, щоб грецькі пресвітери, давши на­перед у цій справі відповідну деклярацію, потім публічно, на проповідях, поясняли б простим людям, що те ставання на коліна неповинно робитись і не робиться перед хлібом видимим, а перед Самим Богом, — як це ве­деться в деяких євангельських зборах, де на колінах приймають сакра­мент.

«Так само з образами: — тому, що греки мають образи мальовані, хоч різьблені відкидають, коли б не можна було їх скасувати відразу (що було б краще), то прикладом церков авґсбурської конфесії проти адо­рації образів могла б подаватись наука із св. Письма і учителів церкви, за вказівками наших (проповідників), а згодом, коли б ідолослуження було викорінене з сердець, легше було б скасувати й самі образи.

«Тепер тими способами аби осягнути тільки те, щоб євангелик міг бу­вати при православнім богослуженні без образи свого сумління та щоб і вони не бридились нашим богослуженням. При тім не треба боятись, що євангелики стали б переходити до них, навпаки — певно, що багато греків ставали б правдивими і повними євангеликами, аби тільки прийшло до щирих розмов їх пресвітерів з нашими міністрами, які переви­щують їх наукою. Далі і школи по повітах могли 6 були спільні і на них від православних багато прибуло б коштів, а вчених учителів з їх релігії мало знайшлося б. Часами й повітові синоди могли б відбуватися спільно, і коли б їм там до якогось часу попускати, до них приладжуватись у питаннях менших і неважливих (як обходження подекуди разом з ними свят по старому календарі або в справі вживання прісного хліба в євха­ристії), то це дуже багато заважило б для прихилення їх (до євангельства) і відвернення від апостазії до папства, що тепер стали такими звичайними, і для оборони від утисків від людей римської релігії, коли б (православні) за нашим прикладом перевели (організацію оборони) спальними постано­вами (з євангеликами)».

Незалежно від такого трактування релігійних питань цей проект ціка­вий; ще й тим, що в нім, з одного боку, ясно відбивається бажання й надія євангеликів (на яких прийшла вже чорна година) скріпити себе засобами і силами православних, а з другого боку, — їх надзвичайно далека відчуженність від православного церковного життя, про яке ці люди гово­рять, як про щось далеке й незнане, хоч, мабуть, прожили ввесь свій вік поруч православних.

[89] Супрематія братств: в статуті Львівського братства, наданім йому патріярхами 1586 р., за братствами признавалось право контролі над цер­ковними порядками, над духовенством, а коли б єпископ не звертав уваги на братські зауваження, то братствам давалось право «противитись» і єпи­скопові. Це було незгідне з грецькою практикою і тому єпископи дуже обу­рювались на такі великі права братства. Це ж було і однією з причин, чому єпископи йшли на унію з Римом: через унію вони хотіли звільнитись від контролі братств.

[90] Іпатій Потій, — спершу єпископ володимирський, а потім митропо­лит уніятський (другий з ряду), — найбільша голова уніятської партії, автор багатьох писань в оборону унії.

[91] Вишинський Іван або Іван з Вишні (в Перемищині) найбільший з православних письменників цієї доби (першого відродження).

Евангельская Реформатская Семинария Украины

  • Лекции квалифицированных зарубежных преподавателей;
  • Требования, которые соответствуют западным семинарским стандартам;
  • Адаптированность лекционных и печатных материалов к нашей культуре;
  • Реалистичный учебный график;
  • Тесное сотрудничество между студентами и местными преподавателями.

Цей матеріал ще не обговорювався.